— Гей, совецькі!
— Прошу вас, громадянине, — тихо мовив Гришко.
Дядько подивився на трьох саночників і з сумнівом пробурмотів:
— Та хіба ви довезете?
Потім вибрав Гришка й почав виносити мішки, набиті картоплею. Гришко злякався. Його сани аж покректували від ваги. Вже нікуди було класти, а дядько все носив. Гришко хотів було відмовитись, а тоді відчайдушно вирішив:
— Ех, чи пан, чи пропав, вивезу!
І повіз. Везти треба було далеко, за заставу. Гришко весь був мокрий від поту, руки його німіли, мотузка різала груди, а він усе віз. Увечері він, розбитий, прийшов додому і приніс із собою цілих три фунти чорного, підсмаженого, змішаного з вівсом хліба. Заробіток був великий як на ті часи, але зате й останній, Гришко підірвався.
Справа обернулася зовсім кепсько. Вдома не було навіть хліба, а Гришкові потрібні були гроші. Він курив і любив ласувати коржами з салом на товчку. Потихеньку почав красти з дому речі: то бабину золоту монету, то кофейник.
Потім якось одразу все відкрилося. Терпець увірвався, і мати, побігавши тиждень, відвезла Гришка за місто в дитячу трудову колонію.
Колонія містилася в монастирі. Тут же в монастирі було й кладовище.
Голодно було, але весело. Полюбив Гришко товаришів, полюбив могилки й зовсім було забув домівку, як раптом сталося нове лихо.
До міста підступили білі.
Йшли війська, тягнулися обози, артилерія. Колонія розсипалась по городах, вихованці, користуючись нагодою, запасалися картоплею, капустою, редькою та іншою зеленню.
Тут Гришко під напливом почуттів несподівано згадав рідних і заходився постачати їх краденим продовольством.
Тривожно було в місті. Гупали зовсім близько гармати, і шибки дзенькали у вікнах. Вулиці обкуталися дротом і мішками з піском.
Настрій в усіх піднесений. У Гришка теж. Він прийшов в улюблений монастир, востаннє подивився на різьблені вікна та білі хрести на могилках і, поцупивши дві пари валянок з комори, пішов, щоб більше не повертатися.
Потім ще приют, ще крадіжки.
Розподільчий пункт насилу позбувся хлопчака, перевівши його до Шкіди. Але взяли Гришка тільки тоді, коли разом з ним у придане послали дві пари штанів, постільну білизну, матрац і ліжко.
На той час у Гришка виробилися свої погляди на життя. Він став якийсь холодний до всього, ніщо не дивувало його, ніщо не бентежило. Міркував він, незважаючи на свої чотирнадцять років, як дорослий, а правилом собі поставив: "Живи так, щоб тобі було добре".
Таким прийшов Гришко до Шкіди[1].
Прийшов він уранці. Його провели до завідуючого в кабінет. Вигляд школи Гришкові сподобався, але при вході в кабінет зава він трохи злякався.
Увійшов тихо і, причинивши двері, почав оглядати приміщення.
"Буржуєм живе", — подумав він, побачивши м'які дивани й крісла, а на стінах фотографії у строгих чорних рамках.
Вікмиксор сидів за столом. Побачивши новачка, він показав йому рукою на крісло.
— Сідай.
Гришко сів і принишк.
— Мати є?
— Є.
— Чим займається?
— Праля вона.
— Так, так. — Вікмиксор задумливо барабанив пальцями по столу. — Ну, а вчитися ти любиш чи ні?
Гришко хотів сказати "ні", але передумав і, вирішивши, що це невигідно, сказав:
— Дуже люблю. Вчитися і малювати.
— І малювати? — здивувався завідуючий. — Ну? Ти що ж, учився десь малювати?
Гришко напружив мозок, марно силкуючись виплутатися з кепського становища, але заліз ще глибше.
— Так, я вчився в студії. І мене хвалили.
— О, це добре. Художники нам потрібні, — заохочувально і вже м'якіше протягнув Вікмиксор. — Будеш у нас малювати і вчитися.
Вікмиксор погортав папери і, діставши звідти аркуш, переглянув його, уважно вчитуючись:
— Ага. Твоє прізвище Черних. Ну гаразд, ходімо, Черних. Я поведу тебе до товаришів.
Вікмиксор, широко ступаючи, пройшов уперед. Гришко йшов позаду й критично оглядав зава. Одразу визначив, що завідуючому не по плечу картатий піджак, і помітив обвислу халяву чобота. Мимоволі здивувався: "Ти ба! Квартира буржуйська, а носити нічого".
Пройшли їдальню, і Вікмиксор смикнув двері в клас. Гришка спершу оглушив неймовірний шум, а потім тиша настала майже одразу. Він побачив ряди парт і десятка півтора застиглих як по команді учнів.
Тим часом Вікмиксор, забувши про новачка, хвилину оглядав клас, потім спокійно, не підвищуючи голосу, і навіть якось байдуже процідив:
— Громоносцев, ти без обіду! Вороній, здай чоботи, сьогодні без прогулянки! Воробйов, вийди геть із класу!
— За що, Вікторе Миколайовичу?! Ми нічого не робили! Чого ви чіпляєтесь! — хором заскімлили покарані, але Вікмиксор, почухавши за вухом, відрізав тоном, який не допускав заперечень:
— Ви бешкетували в класі, отже, нарікайте на себе! А тепер ось вам ще новачок. Звати його Григорій Черних. Це здібний і обдарований хлопець, до того ж художник. Він буде навчатися у вашому відділенні, бо за рівнем знань підходить до вас.
Клас мовчав і оглядав новачка. Зовні Гришко, незважаючи на своє світле волосся, скидався на єврея. І особливо впадав у очі його ніс, довгий, обвислий, загнутий на кінці.
Якусь хвилину вони стояли навпроти — клас і Гришко з Вікмиксором. Потім завшколою, ще раз почухавши за вухом і нічого не сказавши, вийшов з класу.
Циган підійшов ближче до настороженого новачка, хвилину мовчки оглядав його, потім раптом відійшов убік і, давлячись від сміху, показуючи пальцем на Гришка, хихикнув:
— Янкель прийшов! Дивіться-но, сволото. Єврей! Типовий блондинистий єврей!
Гришко образився й огризнувся:
— А чого ти смієшся? Ну, скажімо, єврей… А сам ти на кого схожий? Типовий циган чорномазий!..
Такої вихватки ніхто не сподівався, і клас схвально загоготав:
— Оце Янкель! Одразу Цигана вгадав.
— Колю, чуєш? Цигана здалеку видно.
Миколка сам був добряче ошелешений відповіддю і вже збирався провчити новачка, як раптом виступив Горобчик:
— Чого пристаєте до хлопця? Зануди грішні! Огледітись не дадуть. — Потім він, уже звертаючись до Гришка, додав: — Іди сюди, Янкель, сідай зі мною.
— Та я зовсім не Янкель, — протестував Гришко, але Горобець тільки махнув рукою.
— Це вже, брат, забудь і думати! Якщо прозвали Янкелем, значить — ша! Тепер Янкель навіки!
Гришко хвилинку постояв під злісним поглядом Миколки, зважуючи — кинутися на нього чи ні, потім вирішив, що це невигідно, і пішов за Горобцем.