Хлопці потупцялись і пішли.
Але пізніше вони все-таки зібралися між собою і принесли гордому в'язневі кілька скибок хліба й грудочку цукру. Оскільки за дверима цього разу панувала непробудна мовчанка, вони просунули свою скромну передачу в щілину під дверима. Але й після цього залізне ліжко не скрипнуло.
♦
Балакучим Льонька ніколи не був. Йому треба було дужо близько подружитися з людиною, щоб у нього розв'язався язик. А тут, у Шкіді, він і не збирався ні з ким дружити. Він жив якимось безтурботним життям, думаючи тільки про те, як і коли він звідси вшиється.
Правда, коли він прийшов у Шкіду, йому здалося, що ця школа не схожа на всі інші дитбудинки та колонії, де йому довелося доти побувати. Вихованці тут були більш начитані. А головне — тут по-доброму зустрічали новачків, ніхто їх не бив і не переслідував. А Льонька, навчений гірким досвідом, уже приготувався дати гідну відсіч кожному, хто до нього полізе.
Поки що до нього ніхто не ліз. Навпаки, на нього ніби перестали навіть звертати увагу, доки не трапився отой випадок із Совою, який примусив говорити про Пантелєєва всю школу і зробив його на якийсь час помітнішого постаттю в Шкідській республіці.
Льонька попав у Шкіду не з інституту благородних дівиць. Він уже давно не червонів при слові "крадіжка". Якби йшлося про щось інше, якби хлопці задумали обікрасти комору або пішли на якесь інше, серйозніше діло, може, він з почуття товариськості і приєднався б до них. Та коли він побачив, що хлопці напали на сліпу, стару жінку, йому стало противно. Такі речі й раніше викликали у нього почуття огиди. Йому, наприклад, було гидко залізти в чужу кишеню. Тому на кишенькових злодіїв він завжди дивився спогорда і зневажливо, вважаючи, певно, що вкрасти чемодан чи обікрасти на базарі ларьок — вчинок благородніший і вищий, аніж кишенькова кража.
Коли хлопці напали на Льоньку й почали його бити, він не дуже здивувався. Він добре знав, що таке приютські звичаї, і сам не раз брав участь у "темних". Він навіть не дуже опирався тим, хто його бив, тільки захищав як міг обличчя й інші найвразливіші місця. Та коли до класу прийшов Вікмиксор і, замість того, щоб заступитися за Льоньку, грізно заревів на нього, Льонька чомусь розізлився. А проте він покірно пішов за Вікмиксором у його кабінет.
Вікмиксор зачинив двері й обернувся до новенького, який усе ще шморгав носом і витирав рукавом скривавлене обличчя. Вікмиксор, як завзятий Шерлок Холмс, вирішив одразу приголомшити вихованця.
— За що тебе били товариші? — спитав він, втупившись очима в обличчя Льоньки.
Льонька не відповів.
— Чого ти мовчиш? Здається, я тебе питаю: за що тебе били в класі?
Вікмиксор що пильніше подивився новенькому в очі:
— За коржики, так?
— Так, — буркнув Льонька.
Обличчя Вікмиксора налилося кров'ю. Можна було сподіватися, що зараз він закричить, затупає ногами. Але він по закричав, а спокійно й чітко, без ніякого виразу, немов диктуючи, сказав:
— Мерзотник! Виродок! Дегенерат!
— Ви чого лаєтеся? — спалахнув Льонька. — Яке ви маєте право?!
І тоді Вікмиксор схопився й заревів на всю школу:
— Що-о-о?! Як ти сказав? Яке я маю право?! Скотина! Шельма!
— Сам шельма, — встиг пробелькотіти Льонька.
Вікмиксор задихнувся, схопив новачка за комір і потягнув до дверей.
Усе інше відбулося вже на очах приголомшених шкідців.
♦
Льонька вже третю добу сидів в ізоляторі і не знав, що його доля занепокоїла всю школу.
У четвертому відділенні з ранку до ночі точилися нескінченні дебати.
— Все-таки, хлопці, це хамство, — кип'ятився Янкель. — Людина взяла на себе вину, страждає невідомо за що, а ми…
— Що ж ти, цікаво, пропонуєш? — ущипливо посміхнувся Японець.
— Що я пропоную? Ми повинні всім класом піти до Вікмиксора і сказати йому, що Пантелєєв не винен, а винні ми.
— Еге ж! Нема дурних! Іди сам, коли хочеш.
— Ну й що? А ти що думаєш? І піду…
— Ну й іди. Скатеркою дорога.
— Піду й скажу, хто почав усе це діло. І хто нацькував хлопців на Льоньку.
— Ах, он як? Лягавити збираєшся?
— Тихо, хлопці! — пробасив Купець. — Ось що я вам скажу. Усім класом іти — це, звісно, безглуздя. Якщо всі підемо — значить, усі й схопимо по п'ятому розряду…
— Жеребок треба кинути, — пропищав Мамочка.
— Може, оракула запросити? — захихикав Японець.
— Ні, хлопці, — сказав Купець. — Оракула запрошувати не треба. І жеребок теж не треба кидати. Я думаю ось що… Я думаю — повинен піти один і взяти всю вину на себе.
— А хто саме? — поцікавився Японець.
— А саме — ти!
— Я?
— Так… підеш ти!
Це було сказано тоном категоричного наказу. Японець зблід.
Невідомо, чим закінчилася б уся ця історія, коли б по Шкіді не пішла чутка, що Пантелєєва випущено з ізолятора. За кілька хвилин він сам появився в класі. Обличчя його, прикрашене синцями, було блідіше, ніж звичайно. Ні з ким не поздоровкавшись, він пройшов до своєї парти, сів і почав збирати своє манаття. Не поспішаючи витяг із шухляди й виклав на парту кілька книжок та зошитів, почату пачку цигарок "Змичка", плетене, заштопане в багатьох місцях кашне, коробочку з перами й олівці, кульочок з рештками пісного цукру — і заходився усе це зв'язувати куском шпагату.
Клас мовчки стежив за його діями.
— Ти куди це зібрався, Пантелей? — порушив мовчанку Окраєць.
Пантелєєв не відповів, що більше нахмурився і засопів.
— Ти що — сердишся? Розмовляти не хочеш? Га?
— Перестань, Льонька, не сердься, — сказав Янкель, підходячи до новачка. Він поклав руку Пантелєєву на плече, але той, ворухнувши плечем, скинув її.
— Ідіть ви всі. під тги чогти, — сказав він крізь зуби, тугіше затягуючи вузол на своєму пакеті і засовуючи цей пакет у парту.
І тут до пантелєевської парти підійшов Японець.
— Знаєш, Льонька, ти… той… ти — молодець, — промовив він, червоніючи і шморгаючи носом. — Вибач нам, будь ласка. Це я не тільки від себе, я від усього класу кажу. Правильно, хлопці?
— Правильно!!! — загорлали хлопці, обступаючи з усіх боків Льоньчину парту. Вилицювате обличчя новенького порожевіло. Щось схоже на бліду усмішку з'явилося на його пересохлих губах.
— Ну, що? Мирова? — спитав Циган, подаючи новачкові руку.