— Боюся, що лягати нам просто не доведеться, зважаючи на насиченість програми, — відвів убік від неприємної для Мартусі теми Мартофляк.
— Якщо так, то на біса ми їхали, ще й презервативи з такими труднощами діставали? — скипів Гриць.
— А чи тебе хто просить увесь час валандати по тому святі? — слушно зауважив Хомський. — Знайдеш собі першу-ліпшу суперпанну — і вперед. Кожен з нас вільний у своєму виборі. Невільні люди не створять вільного карнавалу. Хочеш бути вільним — будь ним.
— Я цілком згоден з Хомою, — поважно розсудив Мартофляк, але тут-таки наткнувся на колючий Мартин погляд.
— В якому сенсі? — поцікавилася вона.
— В тому, що коли схочу напитися, то нап’юся — і гаплик!
— Не ображай жінку, старий, вона сьогодні просто казкова, — милосердо втрутився Хомський і поцілував Марту у щічку.
Тим часом Білинкевич, який знав, що йому доручено супроводжувати видатних поетів сучасності, і який знав, що супроводжує їх, цілком не знав, як реагувати на всю цю досить відверту паплянину і тому почувався трохи ні в сих ні в тих. Він, щоправда, пробував усміхатися і розуміюче кивав головою, яка, щоправда, вже починала потроху боліти — чи то від розкішного чортопільського пива, до якого не звик юний комсомольський ватаг, чи то від надміру тютюнового диму, котрий аж виїдав очі. Скориставшися паузою, що на хвилину запала в дружній гутірці, Білинкевич вирішив з’ясувати одне питання, яке, вочевидь, уже давно його мучило:
— А ви не скажете, над чим зараз працює поет Микола Нагнибіда?
— Знаєш, старий, він, здається, помер років тому тридцять, — люб’язно пояснив Немирич. — Проте цілком можливо, що він і зараз над чимось працює, хоча ніяких вістей від нього поки що нема.
— Як помер?! — щиро злякався Білинкевич. — Та він же ще минулого року приїздив сюди з виступами! Я слухав його лекцію в будинку культури…
— Те, що ти зараз кажеш, Іванку, цілком могло мати місце — в певному розумінні поет Микола Нагнибіда вічно живий і всюдисущий, як Крішна, — толерантно відказав Юрко.
Однак, не будучи все ж задоволеним такою відповіддю, Білинкевич продовжив літературну дискусію:
— Він ще потім вечеряв у ресторані "На Ринку", тут, поруч із пивбаром… Замовив собі шніцель по-гуцульськи… І з’їв його…
— Тобто, якщо я тебе правильно зрозумів, ти вважаєш, що то був не дух, а цілком земний чоловік із м’яса й лімфи? — уточнив Немирич.
— Ну так.
— А може, ти сплутав його з якимось іншим великим поетом?
— Та як я міг сплутати, коли особисто замовляв для нього місце в готелі!..
— Тоді це якийсь інший Нагнибіда, теж поет, — висловив припущення Гриць.
— Точно! — зрадів Білинкевич. — Так воно, мабуть, і є!
І тут же він поставив нове важливе для себе запитання:
— А чи правда, що письменника Костюченка в Києві збила легкова машина, чорна "Волга", і він тепер у реанімації?
Марта щось шепнула на вухо чоловікові.
— Йди сама, — відповів той уголос.
— Ну ще чого! — обурилася Марта. — Там ті п’яні морди…
— Не з’їдять тебе, — похмуро вичавив із себе Мартофляк.
— Марто, може, хоч тут я заміню тобі чоловіка, — зметикував Хомський і подав їй руку.
— Порося, — сказала Марта над головою в незрушного Мартофляка і підвелася слідом за Хомським.
За два кроки вони розтанули в сигаретному димі й густому гаморі пиварні.
— Це неправда, що Костюченка збила машина, — продовжив сеанс відповідей Немирич. — Не далі як учора вдень ми з ним пили каву в "Енеї".
— Ви особисто знайомі з письменником Костюченком? — аж просяяв Білинкевич.
— Я кілька разів відтарабанював його п’яного додому на таксі, тільки й знайомства, — позіхнув Немирич.
— А може, ви знайомі і з письменником Розумовським? Над чим він зараз працює?
— Він працює над новим твором, — відповів Немирич.
— Як цікаво! А Петренко вже повернувся з Канади, куди їздив з делегацією від товариства "Україна"?
— Слухай, малий, ти стільки всього знаєш, що мимоволі виникає думка… — мружачи очі, почав Гриць.
— Що вбивати пора, так? — засміявся щасливо Білинкевич і поставив нове запитання: — А вам доводилося бачити публіциста Віталія Коротича? Як він там?
— Непогано, — відповів Немирич.
— А чи скоро вийде у світ остання книжка трилогії Семена Ковтуна?
— Не скоро, — відповів Немирич.
— А чому?
— Брак паперу, — відповів Немирич.
— А я так чекаю третю книжку його трилогії…
— Всі ми чекаємо.
— А ви були на похороні в поета Петра Гаркавого?
— Не був.
— І як пройшов похорон?
— Пристойно.
— А правда, що там виступав сам Задорожний?
Господи, які пики, добре, що хоч Хома йде поруч, бо так би й накинулися, рукасті, неголені, задимлені, усі немов ілюстрації з Ломброзо, так і лізуть, матюкаються, кричать, не пиварня, а пекло якесь, кінець світу, і де в біса той сортир, куди вони його заперли, а я теж дурна, мені ж не можна стільки пива, Хома щось розповідає, він сьогодні такий цікавий, галантний, от, приїхали на свято називається, сидимо в цьому смердючому гадючнику, і так усе на світі просидимо, таки не варто було їхати, ну нарешті, овва, так я і знала, чого ще можна було сподіватися, жах та й годі, давно такого не бачила, Боже, що на стінах понавидряпувано, хоч би Хома зачекав там перед дверима, але ж, певно, не піде нікуди, ще й двері не зачиняються зсередини, тільки б не вимазатись об що-небудь, слава Богу, хоч "блискавка" на цей раз не заїла, а Мартофляк, здається, вже поплив, йому навіть пива не можна, стільки алкоголю у крові, хоче себе таким незалежним козаком показати: "йди сама", це тільки перед товаришами так, наодинці каже: "я б не жив без тебе, сонечко", а таки легше, мало не луснула, ти диви, навіть тризуб якась біда на стіні видряпала, відроджуємо символіку, воскрешаємо Дух, ага, фігу з маком, не може не заїсти, тепер ще мучся в цій дірі з "блискавкою", ну, нарешті, теплої води, ясна річ, нема, зате з якогось дива шмат мила пристарали — вища кляса! тільки в Чортополі, чорти б його розірвали, розчервонілася, просто жах, більше не питиму, де там мій кавалер, ось і я, Хомочко, "порядок", як благородно з твого боку — "на моєму місці так повівся б кожен", знову ці горили, тримайся, Хомо, зараз я всіх покличу, обійшлося, йдемо далі, де в біса той столик, нічого не видно, он уже Мартофлякова потилиця, з головою занурився в кухоль, пияк, нещастя, батько моїх дітей…