— Це не від нас залежить, — чомусь відповів доктор.
"Здається, він дещо поїхав мізками, — констатував для себе Немирич. — У психіатрів такі речі трапляються. А може, просто глухий і недочуває моїх питань?"
Та хоч би там як, Юрко втратив усяку охоту до спілкування з доктором-шизофреніком. Невдовзі, однак, — щойно вони з колишньої вулиці св. Івана Хрестителя повернули в колишню вулицю Короля Данила — доктор озвався до нього сам:
— Я попрошу вас у товаристві бути максимально чемним, не класти лікті на стіл, не плямкати, не шморгати носом, користуватися при їдженні виделкою, ножем і серветками, не відригувати і, даруйте на слові, не пердіти. Збереться надзвичайно вишукане товариство, і мені буде вельми прикро, якщо ви поведетеся нетактовно.
— А там будуть молоденькі дівчата чи, скажімо, жіночки для флірту? — нахабно поцікавився Немирич, який почувся дещо вколеним після докторового попередження відносно правил доброго виховання.
— До речі, там нема де переночувати, так що на це не розраховуйте, — цілком не до речі відповів доктор.
— Не розраховувати на нічліг чи на дівчат? — з’ясовував Юрко.
— Розраховуйте тільки на себе самого, — відповів йому швейцарець і, задоволено потерши руки, сказав: — Склалося якнайкраще. Ми встигли все обговорити в деталях. Прошу запукати до тамтих дверей, бо ми вже прийшли.
Вони стояли перед невимовно старим будинком, який чимось нагадував мініатюрну фортецю, і, якби Юрко трохи краще знав Чортопіль, то він здогадався би, що то — знаменита Вілла з Грифонами, до якої щодня приводять юрми туристів. Але Юрко цього не знав і тому сміливо постукав у двері.
Їм відчинив слуга в лівреї з позументом і з настільки тупим виразом обличчя, що відразу хотілося заїхати йому поміж брови. Це бажання посилювалося в Немирича ще й тим, що зовні слуга дуже нагадував йому якогось надзвичайно відповідальною чоловіка, тільки от кого саме, зорієнтуватись не міг. Слуга повів їх нагору дерев’яними сходами, попередньо прийнявши від доктора відеокамеру і з глибокою поштивістю сховавши її до якоїсь ніші. Сходи, та й весь будинок, освітлювалися лише свічками, яких було воістину безліч. Згори долинала якась солодка музика на тлі негучних і люб’язних розмов.
Між першим і другим поверхами був майданчик і на ньому — непробивні з вигляду двері з лев’ячою мордякою замість ручки. Слуга натиснув на бульку левовою носа, і двері прочинилися.
— Пане Немирич, — звернувся доктор. — Прошу зайти до гардеробу і вибрати для себе відповідне убрання. Ви маєте вигляд недостатньо прийнятний для гостини. Я зачекаю тут.
Юрко зайшов до кімнати з шафами й дзеркалами, сподіваючись цілком доречного в такій ситуації ножа у спину, але все закінчилося добре. У шафах було повно чоловічого одягу, ретельно розподіленого по вішаках, щоправда, цілком однакового: чорний фрак і чорні штани, камізелька, біла сорочка, метелик, унизу під кожним вішаком — гостроносі лаковані мешти. Різнилися ці речі лише розмірами. Юрко почав квапливо переодягатися, озираючись на прочинені двері і дзеркало поруч із ними, в якому бачив себе в самих трусах і від того здавався собі ще беззахиснішим. Але віднайти відповідне вбрання виявилося не так легко. Якщо пасував фрак, то не годилися штани або тріщала по швах сорочка чи навпаки. Час минав, і Юрко перебрав уже, здавалося, половину гардероба, а так і не знайшов відповідної собі вдяганки. Він починав нервувати і вже придивлявся, чи немає в цій кімнатчині якого-небудь вікна, аби через нього дати драла, розв’язавши таким чином цю дурнувату проблему, але тут зауважив на одному з вішаків комплект з невеличким, пришпиленим аграфкою до вилоги фрака, папірцем, на якому прочитав "Для пана Ю.Немирича". Одяг виявився як на нього шитий, навіть знайдені під вішаком "лакерки" ніде не тиснули, і ще за кілька хвилин Юрко побачив себе з різних боків у дзеркалах таким, як не бачив ще ніколи, тобто бездоганним.
— Ви одягалися трохи задовго, — з легким докором сказав Попель. — Я мусив відпустити слугу. Він дуже змучився сьогодні. Хай собі трохи відпочине.
— Він тут постійно працює? — спитав Юрко, як тільки вони знову ступили на сходи і рушили догори.
— Взагалі ні. Він є перший секретар райкому. Але ми його попросили, — прояснив ситуацію доктор.
На другому поверсі двері виявилися значно масивнішими і вищими, але діло спрощувалося тим, що вони були відчинені навстіж, і Немирич, супроводжуваний доктором, переступив поріг величезного, залитого свічковим палахкотінням покою. Тут і там покоєм походжали бездоганно виховані чоловіки й жінки у вечірніх строях. Безшелесні слуги, одягнені так само, як і той перший, у лівреях з позументами, ненав’язливо розносили шампанське та оранжаду на позолочених округлих тацях. У далині покою Немирич побачив квартет музикантів у довгополих каптанах і пудрованих перуках, котрий з невеличкого подіуму виконував щемку сонату для віоли да гамба, віоли д’амур, флейти і чембало.
— Скарлатті, — упізнав Немирич.
— Кореллі, — виправив його доктор Попель. — Але менше з тим.
— Чудовий рівень, — поцінував Юрко. — Певно, лауреати якогось фестивалю?
— Та ні, це місцеві хлопці, — знову розчарував його Попель. — Я мушу познайомити вас з деким із присутніх.
Юрко досить незграбно підхопив келих шампанського з проношуваної повз них таці, трохи розхлюпавши при цьому.
— Осторожнее, — сказав слуга, змірявши його недобрим поглядом. — Лезут тут всякие…
І рушив далі.
Вони підійшли до невеличкого гурту панів і пань, які про щось увічливо варнякали між собою.
— Прошу познайомитися, — вклонився ледь помітно Попель. — То є пан Немирич, славний поет. І, вважаючи свою місію виконаною, відійшов, знову легко вклонившись.
— О, як приємно! — втішився лисуватий пан із моноклем. — Професор гімназії Гараздецький, — відрекомендувався він.
"Певно, директор тутешньої восьмирічки", — вирішив для себе Немирич і, переклавши келиха з правої руки до лівої, поцілував долоньку молодій дамі, яка при цьому назвалася:
— Амальтея Гараздецька, — і показала дещо заячі передні зуби.
Огрядна матрона з діамантовим кольє на мармуровій шиї також фальшиво посміхнулася і сказала, що вона — Клітемнестра Гараздецька, голова Союзу жіночої долі.