Ти, Мартофляче, дуже любиш такі хвилини. Вони слухають тебе, наче пророка, кожне слово — на вагу золота, і ти почуваєш себе, як міністр закордонних або внутрішніх справ на брифінгу — твої відповіді разючі, і ти прекрасний, Мартофляче, давно ти так собі не подобався.
— Пане Мартофляк, чи спроможна нинішня Верховна Рада якось змінити на краще нашу ситуацію?
— А чи спроможна корова літати? — відповідаєш питанням на питання.
— А що слід робити в такому разі?
— І рости, і діяти нам треба.
— А хто переможе в конфлікті: католики чи православні?
— Як завжди, переможуть безбожники. Бо для українця важливіша кількість рушників у його церкві, аніж якась там Нагірна проповідь.
— Чи не вважаєте, що можуть запровадити військовий стан?
— Я не пророк, але це не вихід.
— Чи буде затверджена національна символіка?
— Її затвердила наша історія. Вона не потребує додаткових затверджень.
— Чи вірите ви в Бога? Чи поможуть нам інопланетяни? Чи поможе нам Америка? Чи врятує нас Міжнародний валютний фонд? Чи врятує нас золото гетьмана Полуботка? Чи поможе нам ООН? Чи поможе нам Брюссель? Чи врятує нас Женева? Чи врятує нас любов? Чи поможе нам Варшава? Чи полюбить нас Валенса? Чи врятує нас Ізраїль? Чи повірять нам араби? Чи поможуть нам татари? Чи підуть за нами турки?..
Ти, Мартофляче, відповідаєш на все це легко і гарно, водночас кайфуючи від наростаючого веселого дзвону в голові, від маленької долоньки зіроньки Зореслави у твоїй долоні, від глибокої побожної тиші, котра супроводить твій монолог.
— Розумієте, друзі, кожен наш крок — це прямування шляхом. Попіл імперій здатен усе замести, але є ще одвічний вітер, повітряний рух, озонні потоки. Врятує нас тільки вітер, тільки вода в річках. Зброя на світанку така гарна, блискуча, вона сяйлива. Кожен із нас має цю зброю при собі — гостру, як Слово Боже. Не забувайте також про золото сонця, про мох на камінні, про теплі дзеркала осені. Кохайте дівчат — і народять вас самих. Розводьте бджіл і не топчіть мурашок — повернеться до вас сторицею. Вирощуйте хліб, як про те написано в книгах, пасіть отари на схилах. Вирізьблюйте дерев’яних героїв, купуйте птахів у клітках, випускайте на волю. Рибу ловіть і любіть, як і будь-який інший символ. Слухайте власну кров, бо кров — це держава. Шануйте кожну травинку, адже трава — це нація, це надія. Моліться лишень тоді, коли бачите мушлю, чи птаха, чи рану. Дійшовши наприкінці літа до себе самих, зрозумійте, що шлях безконечний. Бог є Любов, Бог є Нафта, все інше теж.
Ти п’янієш від власних слів, як від цієї пекучої самогонки, Мартофляче. Вони вже зараз готові йти за тобою. Принишклі, вони щось там записують у своїх збаламучених головах і вдають, ніби щось второпали з того, що ти тут наплів, хоча ти й сам нічого не второпав, але відчуваєш, як воно зараз їм потрібно. З’являється гітара, і тоненький вухатий менестрель в окулярах починає ледь чутно перебирати струни, ви знову випиваєте, Мартофляче, тобі добре, вологі терносливи відсвічують теплим вогнем, усе затихло, ангели літають, вухатий починає співати про якусь фатальну виправу славного Війська Низового, з якої ніхто не повернувся ще й досі, і так вони блукають дикими пущами і дотепер не знають, а де ж вони — чи то в Європі, чи то в Туреччині, чи, може, в раю. Пісня проймає до сліз, хрустиш пальцями, Мартофляче, плаче Зореслава, плачуть майже всі, закурюють, випивають, знову плачуть, бо починається друга пісня — про білі кості на самому дні Петербурга, як вони все-таки проростають і навесні зеленіють крізь асфальт, а петербурзькі гімназистки сплітають собі вінки, і вони, твоє товариство, поволі підводяться й починають танцювати, тут-таки, на подвір’ї, довкола столу, і хтось забирає від тебе вологу зірку Зореславу, вона теж танцює, а вас при столі тільки двоє — ти і вухатий, котрий на цей раз співає наступну пісню — про полонянку з зеленого лісу, як вона пішла по ягоди, а її вполювали татари, але вона втекла, а потім пішла на річку, і її схопили вражі ляхи, але вона втекла, а потім вийшла заміж за нелюба з бородою, то й досі мучиться…
Куйовдиш собі бороду, Мартофляче, і, мабуть, зовсім не так розумієш виконану пісню, іноді виникає в тобі думка про Зореславу, де вона може бути, всі кудись позникали, танцювали та й позникали, тільки ви удвох із вухатим слухаєте один одного, ти йому читаєш вірші, він тобі співає, потім просто довго мовчите, а ніч як море, хоч галас із площі ледь-ледь долинає сюди, в цей середміський патіо, на це гостинне подвір’я.
Щось ти забагато випив, Мартофляче, куди юна в чорта поділася, я показав би їй справжнього мужчину, ми сотворили б любовне дерево, ми виросли б аж до неба, я дер би її, як мавпа папір, з ким вона зараз, хто їй цілує пальці?
— Музика — це рухома архітектура, — продовжуєш свої резонерства, хоч вухатий вже, здається, задрімав при столі. — Електрифікація — це комунізм мінус радянська влада. В силі — єдність народу. Ця солодка свобода — Слово. Мені глибоко приємні ваші думки, але я віддам життя за те, щоб ви не могли їх вільно висловити, пане Вольтер, — по цих міркуваннях підводишся і вирушаєш у сад, там темрява, і трава плутається під ногами, Мартофляче, але врешті ти знаходиш те, що шукав — Зореслава спить на траві, точніше, на постеленому плащі, притулившись до сплячого хлопчиська, він має золоте волосся і червоно-чорний значок, а вона — твої ініціали на лобі, вони лежать, обнявшись, як Божі діти, і бачать уві сні рідні свої небеса, яка ідилія, невже він її не виграв, лопух, пацан, недоносок, хоч би нового українця зачав.
Але тут уже нема що робити, треба кудись іти. Повертаєшся на подвір’я, минаєш вухатого, котрий так і заснув при столі, окуляри впали, а він закинув голову з випнутим борлаком і так собі хропе, що сил нема слухати, добредаєш до хвіртки, Мартофляче, і опиняєшся на вулиці — старовинні стіни довкола тебе, порослі мохом, плющем і лавром, кроки твої, хоч і нетверді, проте лункі й глибокі. Де в біса той Ринок, чи той готель, хочеться спати, хочеться жінки, хочеться курити, хочеться друга.
І сам я на всьому світі, і нікому мене не треба, ну чого вона так дивилася, я піймався на дві терносливи, вона років на десять молодша, а так мене намахала, динамо чортопіль, вислизнула в останню мить, і сам я тепер на всьому світі, який є не що інше, як марнота марнот і повне безглуздя.