Реготуни

Сторінка 4 з 4

Вишня Остап

Серйозний дядя перейшов у сусідній вагон. Гордіїв узол розрубав провідник:

— Давайте, я заберу пташки в своє купе, як такі вже вони дорогі й наукові!

І забрав…

У вагоні стало тихо.

Мем говорила чарівній дівчинці:

— Як приїдемо до столиці, ти візьмеш кошика з птахами, я посаджу тебе на візника, а ми з Тат'ом з вокзалу поїдемо в ЗАГС, розлучимося й приїдемо додому. Тільки не внось кошика в кватирю, постав доки ми приїдемо серед двору!

Тат спокійно все це слухав і думав гірко: "Все для науки! І власне своє особисте щастя для науки!"

Сумний і задумливий пішов Тат у тамбур. Дивиться, — а провідник стоїть в коридорі біля відчиненого вікна й тяжко хакає.

— Що з вами? — питає Тат.

— Не можу! Дозвольте пташенят в убиральню! Не можу!

Дорогі й рідкостні пташенята доїхали до столиці в убиральні.

Але доїхали!

Аж на підступах до столиці дипломатичні відносини Тат'а з Мем і з усіма подорожніми відновилися.

Од столичного вокзалу пташенята їхали у передку з візником.

Візник увесь час крутив сюди й туди головою, а потім звернувся до пасажирів:

— Воздух сьогодня какойсь такий вроді важкуватий! Чи бува не на дощ? Як там на морі?

— Буває й на морі! — одказав Тат.

— Та воно, сказать, одна земля, один світ! Могло буть і на морі! Ннно!

Тат, Мем і чарівна дівчинка їхали з вокзалу повз будинок, де жив професорорнітолог, зав. науковою частиною зоологічного саду.

Коли вони під'їхали до професорового будинку, Тат скомандував візникові:

— Стоп! Занесу я ці милі пташенята до професораорнітолога.

Заніс разом із недоїденими бичками. Професора не було вдома, була вдома його тітонька, старенька бабуся.

— Драстуйте, бабусю! — привітався Тат. — Пташки привіз. Зараз же наточіть півванни води, ми їх туди пустимо, бо в дорозі вони, бідні, без води дуже страждали. Коб ще не похворіли! Бо птиця вона — водяна!

Наточили в ванну води, Тат пустив туди пташенята й висипав бички.

— "Плавай, плавай, лебедонько!" — проказав Тат і поїхав додому.

Увечері дзвонить телефон:

— Поздихали б вони тобі! У ванну поткнутись не можна!

— Ааа! Професор! — зрадів Тат. — Здорові були! А ви ванну промийте!

— Не обмивається! Поприкипало!

— А де ж пташеняточка?

— Відправив в зоосад!

— А що за пташки?

— Реготуни! Чайкиреготуни, поздихали б вони тобі.— Серед сусідів по квартирі бунт!

— Реготуни, кажеш?

— Реготуни!

— Я місяць з того реготу плакав! Поплач і ти! Для науки!

Цілий місяць професор з посемейством ходив до Тат'а банитись у ванні.

Епілог

Пташенята виросли і вибилися на справжніх дорослих морських птахів — чайокреготунів, що важно ходили серед численного птаства орнітологічного відділу столичного зоосаду.

І як колинебудь Тат, Мем і чарівна дівчинка, відвідуючи зоосад, підходили до ставка, де на березі гордо проходжалося водоплавне птаство, — чайкиреготуни махали крилами й реготалися:

— Хахахаха! Хахахаха!

Вони насміхалися з гідроорнітологічного посемейства, пригадуючи свою подоріж од Азовського моря до столиці…

Післяслово

А де ж роман, що його автор обіцяв у вступі? Слухайте:

Чайка-реготун, "вона", полюбила чайку-реготуна, "його". Чарівна дівчинка виросла і, мріючи про генерал-лейтенанта, покохала лейтенанта. Тат і Мем — посивіли.

Вони часто й густо згадували свою молодість, свої гідроорнітологічні і мисливські експедиції і зморшки на їхніх лицях розгладжувалися.

Мем, дивлячись повним любові поглядом на Тат'а, ніжно говорила:

— Дорогенький мій! А чому ж ти не випив сьогодні риб'ячого жиру? І діуретіну не пив!

Тат сумносумно дивився на Мем, і скільки ж туги й страждання було в очах у його!

Він не промовляв, а проридував:

— А скільки ж у тому риб'ячому жирі градусів, моя крихітко?! А діуретін хіба закуска?