Так-сяк допливли до столиці. Ти встановив клітку в палацовій залі — finis koronat opus. Кожне бажання імператора має бути виконаним. Тепер ніщо не заважало — можна спробувати знайти з богинею спільну мову. Але чи хотів ти цього?.. Втім, за кілька днів перебування у палаці полонянка, здається, трохи прийшла до тями. В усякому разі, в очах її знову почали виблискувати вогники життя. Та й пір’я поступово набуло колишнього забарвлення. Дехто навіть вважав, що воно зі справжнього золота.
Ти намагався розважати богиню. Розмовляв. Пропонував найвишуканіші страви. Запрошував до палацу найвіртуозніших музик, найспритніших фокусників. Потім наказав відвезти клітку до цирку і встановити біля імператорової ложі.
Богиня незворушно дивилася, як люди та звірі вбивають одне одного. Ave imperator, morituri te salutant! — ти слухав і кивав, вона слухала і спостерігала за тобою. Лише коли на арену випхали її прихильників-шанувальників — із тих, кого вдалося спіймати та довезти до столиці живими, — вона здригнулася. І дикий зойк-спів, що долинув з-за ґрат, змусив тебе припинити бої. А потім довго ще змушував прокидатися вночі і хапати ротом повітря, в якому, здавалося, повільно плавають великі золотисті пір’їни.
11
Опісля ти ще раз чи двічі вивозив її у цирк, і на прогулянки, і ще кудись — уже не згадати, куди саме. Але богиня з кожним днем ставала дедалі смутнішою та хворобливішою на вигляд. Зрештою ти відмовився від живої іграшки і пообіцяв віддати її будь-кому, хто зможе зрозуміти мову полонянки, поговорить з нею і перекладе запитання, які ти їй поставиш. Клітку з богинею встановили на головній площі міста, і хоча охороняли ретельно, у птахожінки почали зникати пір’їни — спочатку з хвоста, потім із крил. Ти наказав подвоїти кількість вартових і уважно стежити за будь-якими підозрілими людьми, що з’являються біля клітки. А якщо когось "такого" помітять, негайно тягти до палацу, на допит.
Через два дні одного вхопили.
12
— Що ти за один?
— Я гончар, мій імператоре.
— Тебе помітили біля клітки. Вартові кажуть, що ти приходив до неї щодня.
— Так, мій імператоре.
— То ти визнаєш, що вискубував з птахожінки пір’я?
— Ні, мій імператоре. Я приходив до неї з іншою метою.
— З якою ж?
— Навчитися її мови.
— Ну то й як, навчився?
— Навчився, мій імператоре.
— Гаразд, ходімо. Подивимось, як добре ти вмієш розмовляти з нею.
13
— Запитай у неї, чому вона нічого не їсть з того часу, коли її впіймали.
— Вона каже, що не хоче, мій імператоре.
— Але чому вона не вмирає?
— Бо вона богиня, мій імператоре.
— То чому ж вона дозволила поневолити себе?
— Люди завжди неволять богів. І ніколи не звільняють.
— Які дурниці! Добре, а хто ж скуб із неї пір’я?
— Ніхто. Просто на ній оселилися пухоїди.
— То ж яким чином я можу допомогти їй?
— Виконати свою обіцянку.
— Про що це ти?!
— Це не я... це вона... про те, аби віддати її мені, мій імператоре.
Пауза. Ти зустрічаєшся поглядом із птахо-жінкою.
— Добре, — кажеш ти. — Durа lех, сеd lех.
Гончар відкриває клітку, богиня виходить з неї. Вони йдуть вулицею, він підставив плече під її крило.
14
Через місяць тобі доповіли, що вона зникла. Хоча за твоїм наказом за хатою гончара слідкували, богиня все одно зникла.
— Ти вбив її?
— Н... ні, мій імператоре.
— Чому він так повільно відповідає?
— Ви ж наказали...
— Я не наказував бити його до півсмерті! Що ти зробив із нею, паскудо?
— Вилікував та відпустив.
— Ти відпустив її?! Не вірю! Краще кажи правду, чуєш? І memento more, паскудо!
— Я відпустив її.
— Чому?!
— Пам’ятаєте, вона казала, що люди завжди неволять богів.
— Ну то й що?
— Я подарував їй волю. Волю, розуміє...
— Він помер, мій імператоре.
— Цікаво, що він мав на увазі?..
— Якщо дозволите...
— Та кажи вже!
— Люди неволять богів. Лише ті здатні дарувати богам свободу, кому боги вже не потрібні. Він став...
— Досить! Замовкни.
Коли тіло мертвого гончара виносили, тобі здалося, що в кімнаті знову падає зі стелі золотаве пір’я. Крилата тінь промайнула у вікні. Визирнув — сіро-білий голуб, звичайнісінький голуб.
15
Ця історія дуже давня. Настільки давня, що жодного запису про неї не збереглося. Отож, якщо керуватися сучасними науковими поглядами на світ, правдивість її перебуває під великим сумнівом. Можна навіть стверджувати, що такого взагалі не було, що все це лише вигадки химерного оповідача. Стверджуйте. Може, і не було. Може, і краще, аби не було, мій імператоре...