Швидко зацюкали сокири, один із майстрів затяг довгу пісню. Обриваючи її, він кричав до Мокрини:
— Ахи, молодичко! Будь здорова, чорнобрива!
Але Мокрина не обзивалась. Десь у глибині серця снувалась їй срібна нитка, й не хотілось обривати її.
Яким знову подався до лісу по нові лати.
Опівдні Мотря принесла з села обід, що зварила його ще вдосвіта.
— Там той!.. Пархом нахвалявся. Казав, хай тільки покажеться на село! І що йому так крутить!
— Заздрісно чоловікові стало! Де ж таки!
— А що ми йому? Він увесь вік свій прожив у розкошах. А нам що? Як оце хата тут? Так скільки ж муки було до того!..
— Да! Ніколи людина не помириться з людиною. Як не одбиратиме їжу, то їй заздрісно буде, що в другого лежить шматок хліба ще не з’їдений, — зауважив стиха дід Кирило.
Та Яким не в жарт розпалився:
— Що він, свиня, там репетує! Що я йому зробив? Ограбував його, обдер, чи що? Як він ото так — то сьогодні заберу в нього теличку, та й нехай собі як знає.
— Ото ж за теличку він і репетує — ніяк не помириться.
— Бач, яке мурло! Йому свого мало, що то він і моє хоче загарбити! Ні, цього не буде!
Надвечір сонце порохнявою напоювало ліс і повітря. Тіні проколювались дрібними золотими дірочками. А тиша на долині густіла.
Тоді Яким привів теличку й прив’язав до катраги.
— Тпру! Отепер тут тобі, голубко, бути!
Яким став, важко передихнув і втішно оглянувся навкруги.
Теличка обвела здивованими очима катрагу, але, побачивши поблизу кущі, почувши дух трави, заспокоїлася й утішно покрутила хвостом.
Увечері Мокрина пестила теличку: поїла її пійлом, чухала шию, вичісувала. Вона розмовляла з нею, як з людиною:
— У, дурненька! Не хотіла йти! Чому тобі погано тут? У, ледащо? Паші тобі по коліно тут, є водиця й листячко! А на зиму хліва тут виллємо такого!
З хати доходили ще напоєні вечірньою задумою звуки.
Хтось утомно цюкав сокирою.
Але швидко звук обірвався. Хтось затупав.
Майстри сходились до катраги. Сідали на сукуватого дуба й курили.
На лиця їм лягало червоне похапливе полум’я.
Парувало кашею, засмаленим салом.
Яким кидав свою роботу і йшов до гурту.
— Значить, сьогодні вже й вікна вигнали?
— Вигнали, вигнали. Хата йде, як трава росте.
— Ну, от. А я вам кроквів наготовив! Лати сьогодні настягав!
Дід Кирило в задумі плямкав люлькою.
— Стягай, стягай, хлопче! А вже ми тобі й хату оділлємо, така буде, аж дзвенітиме!
— Да, ето тобі, Якиме, вроді як панське життя випало! — зауважив русявий майстер.
— За Миколая, — говорив далі дід, — хати було ставили. Так ото часто із станції готову вже привозили. Тільки ставляй було! То куди там до твоєї? Хе! Такої хати в усьому околотку не знайдеш.
— А от дивись ти — люди заздрять. Не дають тобі й дихати вільно, — по щирості признався Яким.
— А ти думав як? Щоб тобі сміялися, як ти вирвав шматок щастя? Чудак чоловік!
— Ну так що ж я, дєдушка? Що я кому лихого заподіяв?
— Що він кому заподіяв?! Адже в комнезамі був? Був! Адже грунта маєш, хату собі ставиш? Ну, й буде з тебе, щоб другі присікувались.
— Та ні, за чужими ще можна жити. Тут свої спокойствія не дають. З свояком он, дєдушка, не помиримось! Нахваляється й убити.
— За шматок щастя, — не слухаючи, говорив далі дід Кирило, — треба нести спокуту, як і за гріхи!
— Чуєш, нема тобі життя й спокою — ані на крихту! — ніби сам з собою говорив Яким.
Розмова щодалі тихшала. Окремі уривки її помалу падали в сутінь вечора.
З річки доходило сюди крекотання жаб, десь викрикував деркач. А як стихали вони — тоді з яру йшов м’який радісний спів соловейків.
Пізніш майстри вечеряли й розходилися додому.
Востаннє було чути покволу ходу діда Кирила. На горі він спинився, чиркнув сірником і довго запалював люльку. Та швидко постать його вгрузла в сутінь.
І тільки десь далеко-далеко згасав захід, а на нім сутінню обперезувалась смуга лісу.
Мокрина прибирала коло катраги й тихо розмовляла.
— Як майстри, Якиме? Коли кінчають?
— Та так, що днів з десять ще провозяться!
— Днів з десять? Лишенько. Що ж вони робитимуть? Це вони просто щоб затягти.
— Чого там затягти? Що їм з того? Адже ж вони од хати беруть, а не поденно.
Яким сердито посунувся на деревині, повозився в кишені й почав крутити цигарку.
— А я вже й молодиць підмовляла. Хвалилися прийти толокою мазати. А дід Настасій казав, що піч прийде ставити.
Вона вчувала, — що слова її м’яко лягають у тіні кущів і звідти обзиваються до неї незвичайно тепло.
Тоді сутінь сходила їй на груди й пестила м’якою оксамитовою ворсою.
— Аж не віриться, що через півмісяця в своїй хаті житимемо!
Мокрина спинилася, вирівнялася й глибоко зітхнула. Далі вп’ялася очима в темряву й замислилась.
Хтось ростив у серці тонкі солодкі нитки й напоював густим соком груди.
Мокрина востаннє зазирнула до телички, підклала їй свіжої трави, міцніше прив’язала й пішла до катраги. Але дорогою ще раз спинилася і вслухалась у глибінь ночі. Хтось із неба, із золотих теплих зір, зазирав їй просто в груди — і точив їй густінь радості.
На порозі катраги Мокрина спинилась у задумі й повагалась, але цього разу перехрестилась і тоді ввійшла до катраги.
Яким уже спав.
Вона знайшла стару свитку, вкрила собі ноги й тісніш притиснулась до Якима, заплющила очі й прислухалась, як десь жевжіла самітна бджола.
Мокрина намагалася заснути, та сон їй не йшов. Тоді вона стала сіпати Якима, доки той не прокинувся.
Мокрина засипала його якимсь нестримним потоком пристрасних слів. Вона рвала собі руди, й тиснулась до нього, і вчувала, як теплі ноги Якимові пестили їй тіло, як густий волос лоскотав її всю. Вона тихо сміялась і німіла з глибокої пристрасті.
І коли розкривала очі — бачила крізь дірки з темної синяви в небі великі вокаті зірки, що лоскотно-холодним спокоєм, ніби оксамитом, обперізували їй душу, а душа тоді танула, як весняний сніг. Було чутно, як з кущів капали роси, одбиваючи хвилину за хвилиною ночі.
Коли вже проспівали другі півні, Мокрина почула, як хтось важко тупав коло катраги.
Вона зразу подумала, що то дід Кирило прийшов уже на роботу. Але було ще рано.
Вона напружено прислухалась, доки виразно не почула густих обережних кроків.
Хтось крався до катраги.