От навіть жовтобокі, чорноголові польові пташки недаремне всю дорогу співають у кущах одну й ту ж саму завчену пісню. Вони знають, для кого вони висвистують. Вони знають, як їх любить Султанмурат. Пташки ці — сарайги-ри а називаються вони так тому, що все життя підганяють свистом своїм якогось буланого жеребця: "Чу, чу, са-райгир! Чу, чу, сарайгир!" Чудові птахи сарайгири. Але, виявляється, на різних мовах вони співають по-різному. Одного разу приїхав в аїл кіномеханік, веселий російський хлопець. Султанмурат вертівся коло нього, допомагав пере-
Сарайгир: сари — булана масть, а й г и р — жеребець.
носити коробки із стрічками, а ввечері йому за це випало першому крутити динамо-машину. В динамо-машині виробляється електричний струм, а від струму спалахують лампочки, а від лампочок світло на побіленій стіні — екран, а на екрані живе зображення.
Так от, кіномеханік той прислухався й спитав:
— Що то за пташка за парканом співає?
— То сарайгир,— пояснив йому Султанмурат.
— А що вона співає?
— Чу, чу, сарайгир!
— А що це означає?
— Не знаю. По-російському повинно бути: "Но-о, но-о, жовтий жеребець!"
— По-перше, жеребці жовтими не бувають, але нехай. Але чому весь час "Чу, чу, сарайгир!"?
— Тому що цій пташці здається, що вона їде на весілля верхи на сарайгирі, їде, їде, але не доїде і тому кричить: "Чу, чу, сарайгир!"
— А я чув інше. Нібито сарайгир грав у карти на базарі І мало не виграв три карбованці, але не виграв. І тому співає: "Чу, чу, ледь три карбованці не виграв!" І так свистітиме доти, доки не виграє цих три карбованці.
— А коли ж він: їх виграє?
— А ніколи. Так само, як ніколи на весілля не доїде.
— От сміх...
Справді, зовні не дуже й показна пташка, а як виявилось, така знаменита.
Сарайгири співали всю дорогу. Султанмурат усміхався
їм:
— їдьмо з нами і там, на базарі, виграємо три карбованці!
А вони все висвистували: "Чу, чу, сарайгир!" — а іноді ніби: "Чу, чу, ледь-ледь три карбованці не виграв!"
Поспішав Султанмурат — швидше, швидше до міста. Сонце вже зависло над самими горами. Підганяв Султанмурат коней:
— Чу, чу, сарайгир! — Це він так до Чабдара.— Чу, чу, сарайгир! — Це він до Чонтору.
А батько притримував його трохи:
— Ти не дуже гони. Коні самі знають. І вперед ідуть, і себе бережуть.
— А котрий з них кращий,' ата, Чабдар чи Чонтору?
— Обидва добрі. І на ходу, і на силу. Працюють, як машини. Тільки годуй вчасно і вволю та за упряжжю дивись — ніколи не підведуть. Надійні коники. Минулого року он на Чуйському каналі працювали в болотистому місці, на сазах. Підводи з вантажем грузли по самі колодки. Засяде, було, хто-небудь — і ні туди і ні сюди. Хоч пробі кричи. Ну, прибіжать — виручай. Просять. Як ти відмовиш? Приведу своїх Чабдара і Чонтору, перепряжемо — і от же дивися: кажемо — скотина, а розумні, тямлять, що недарма впрягли їх у чужу упряж, що виручати треба. Батогом я їх особливо не підганяв, тільки голос подам — і вони дай боже щоб посторонки витримали, на колінах виповзуть, вирвуть воза з вибоїн. Там їх, на Чуйському каналі, всі знали, заздрили мені: пощастило тобі, кажуть, Бекбаю. Може, й пощастило, та тільки за кіньми догляд потрібен, тоді й пощастить.
Чабдар і Чонтору діловито тюпкали все такою ж рівною, мов заведеною риссю, ніби їх зовсім не цікавило, що про них говорять. Бігли собі зі спітнілими попругами й мокрими вухами, все так само підкидаючи чолки й відмахуючись од дорожніх мух.
— Ата, а котрий старший,— спитав Султанмурат у батька,— Чабдар чи Чонтору?
— Чонтору старший років на три. Помічаю я: Чонтору починає потроху старіти, здає іноді. А Чабдар саме в силі. Міцний, бистрий кінь. На ньому й на скачках випередиш багатьох. Раніше про таких коней казали: кінь джигіта.
Султанмурат зрадів за Чабдара, бо Чабдар йому більше подобався. Масть незвичайна — чалий, крапчастий. Та й сам жеребець не норовистий, гарний, сильний.
— А мені Чабдар більше подобається,—, сказав він батькові.— Чонтору злий. Так і стриже оком.
— Не злий, а розумний,— усміхнувся батько.— Не любить, коли йому докучають без діла.— І, помовчавши, додав: — Обидва добрі.
Син теж погодився.
— Обидва добрі,— повторив він, поганяючи коней. Через деякий час батько сказав:^
— Ану лишень придерж трохи, зупини бричку.— І посвистів спокійно, вичікуючи.— Коні помочитися хочуть, а сказати не можуть. Примічати треба.
І справді, обидва жеребці почали мочитися на дорогу шумними, пінистими струмками, а густа, дрібна, мов пудра, пилюка під ногами набухала пузирями, вбираючи вологу.
Потім вони знову рушили. Дорога стелилася й стелилася попереду, а гори залишалися позаду все далі й далі.
Незабаром виткнулися сади міської околиці. На дорозі стало жвавіше. Тут батько знову взяв віжки в свої руки. І добре зробив. Тепер Султанмуратові було не до віжок і не до коней. Починалося місто. Воно оглушило гамором, барвами й запахами.'Так, ніби взяли та й кинули тебе в бурхливий потік, і той поніс тебе за собою, крутячи й підкидаючи на хвилях.
От тоді, в той. найщасливіший день, і поталанило —йому, як нікому на світі: на Атчабарі, на великому джамбульсько-му товарячому базарі, як виявилось, отаборився приїжджий звіринець. Треба ж було, щоб стався такий збіг: чоловік уперше приїжджає до міста, а тут звіринець з небаченими звірами, та ще карусель, та ще атракціон кривих дзеркал.
2 '
У кімнату сміху він ходив тричі. Нарегочеться, заспокоїться й знову туди, до дзеркал, почварливих і кривих. Ну й пики, ну й сміховина! Вік думай, не вигадаєш такого — хоч стій, хоч падай!
Залишивши бричку під наглядом знайомого чайханщика, батько водив його по базару. Спершу віталися з батьковими друзями — з тутешніми узбеками. "Ассалам алей-кум! Ось мій старший син!" — показував Бекбай сина. Узбеки віталися з Султанмуратом, підвівшись з місця й прикладаючи руку до грудей. "Увічливий народ! — вдо* волено казав батько.— Узбек не подивиться, що ти молодший літами,— завжди віддасть шану..."
Потім ходили по торговиці, по магазинах і, головне, в звіринець. Проштовхуючись поміж людьми, заглядали у всі клітки й загони. Слон, ведмеді, мавпи — кого там тільки не було...