— Стій!
— Зупинись!
— Схаменись!
Анатай стояв перед ним, важко дихаючи, пригнувшись, озираючись, куди б одскочитн, але тікати йому не було куди. З одного боку — скирта, з другого — стіна стайні. Саме в ці хвилини Султанмурат відчув твердість духу. Він розумів, що це крайність, але іншого виходу не було.
— Оддай,— сказав він Анатаю,— а то буде погано!
— Та на! На! — заквапився Анатай, намагаючись повернути все на жарт.— Теж мені! Пожартувати не можна! Дурень! — І він кинув йому хустинку.
Султанмурат заховав її в нагрудну кишеньку. Страшна хвилина минула. Хлопці полегшено зітхнули, загомоніли, і тільки тоді відчув Султанмурат, як паморочиться голова, як тремтять руки й ноги. Спльовуючи кров з розбитої губи, пішов, як п'яний, за скирту, впав на сіно й, лежачи на спині, віддихувався, приходив до тями...
8
До вечора вони з Анатаєм ще не помирилися, але спільні справи примусили їх піти назустріч один одному. І все ж залишалася осугаг на душі, соромно було, що все так по-дурному склалося. Але при тому Султанмурат розумів, що пройшов важливе випробування, що, коли б він проявив малодушність, передусім сам би перестав себе поважати. А така людина не може бути і не повинна бути командиром десанту.
В цьому він переконався того ж дня, коли надвечір приїхали на кінний двір голова Тиналієв і бригадир Чекиш. Коні їхні після далекої дороги потомилися, були в грязюці. Тиналієв і старий Чекиш на світанку поїхали в Аксайське урочище і от тільки тепер повернулися. Задоволені приїхали. Через день-другий можна вирушати на Аксай. Степ запарував. Землі родючої багато. Ори, скільки зможеш. Загони визначили. Місце польового стану вибрали. Залишилося влаштуватися там і почати те, заради чого готувалися всю зиму.
— Ну як, хлопці? — звернувся до них Тиналієв.— Як настрій?' Які є пропозиції, зауваження? Кажіть зараз, щоб не схоплюватися, коли вже будете далеко від аїлу.
Хлопці мовчали, нічого такого, що треба б негайно вирішити, наче й не було, і все ж ніхто не взяв на себе відповідальності сказати останнє слово.
— У нас є командир,— промовив Ергеш.— Він усе знає, нехай сам скаже.
І тоді Султанмурат сказав, що поки що ніяких неполадок або якоїсь потреби немає, все продумано, взуття од ремонтовано, одіж залатано, щоб укриватися, беруть кожухи,— коротко кажучи, всі хлопці, їхні плуги й коні будь-якого дня готові приступити до роботи, як тільки земля вистигне.
Потім обмірковували всякі інші справи — про кашовара, про паливо, про юрту — і прийшли до спільного висновку, що днів за два-три, якщо не погіршає погода, якщо не піде сніг, треба вирушати в поле.
А погода стояла хороша, хоч і хмарна,— сонце то вигляне, то сховається. Парило, піднімався дух сирої землі, що звільнялася з-під снігу...
І наближалися ті дні... Все йшло до того...
Хоч і як готувалися, а перед самим виїздом знову виявилася сила всіляких справ. Бракувало двох попон, ті, що мали, були старі, діряві, їх нічого було брати з собою на Аксай. Ранньої весни. ночі холодні, майже зимові, особливо в перші дні оранки... Чекиш говорив, що раніше, коли орали ще сохою, в перші дні, бувало, ждуть до півдня, доки відтане після нічних заморозків земля... А кінь, який змерз уночі, не вкритий попоною,— вже не робоче тягло.
Довелося побігати Султанмуратові то в контору, то до голови, то до бригадира, доки змогли купити для колгоспу в аїлі ще дві добрячі попони...
І в цій біганині й клопотах він найдужче чекав хвилини виїзду з кіньми на водопій. Хотілося побачити Мирзагуль перед розлукою, зустрівши її, як і того разу, біля пересту-пок через річку... Кожного разу сподівався — і не щастило. Поспішав Султанмурат, не було часу чекати. І тому він постійно відчував якусь недомовленість, нез'ясованість, що залишалася в їхніх взаєминах, і якусь невиразну, тривожну провину свою за те, що вони можуть не побачитися перед від'їздом. Він знав, що й Мирзагуль д^умає про нього, і в цьому він переконався того разу з одного її погляду, коли в ній ніби впізнав себе. Проте він не припускав навіть думки, що Мирзагуль сама шукатиме зустрічі з ним. Дівоча гордість і честь не могли того дозволити. Дівчина вже сказала своє слово, вона подарувала йому вишивану хустинку, а решта вже його клопіт, чоловічий...
Звичайно, він зумів би зустрітися з нею перед від'їздом, він так і розраховував, коли б не нове лихо. Напередодні виїзду на Аксай, коли десантники збиралися гнати коней на прощальний водопій, після якого Султанмурат і хотів дочекатися Мирзагуль, біля самих воріт кінного двору зустрів їх бригадир Чекиш. Він був похмурий і непривітний. Руда борідка скуйовджена, шапка насунута аж на очі.
— Ви куди?
— Коней напувати.
— Постривайте. Ось що, Анатаю, ти йди додому. Мати в тебе захворіла. Іди, йди зараз. Злазь з коня. А ви, хлопці, швидко на водопій і швидко назад. Миттю! Я вас чекаю тут.
По дорозі до річки, поганяючи табунець тюпачка, дивився Султанмурат на шлях і, повертаючись, озирався: ні, не видно Мирзагуль. Ще рано було повертатися їй зі школи. І чого це старий Чекиш так поквапив їх? Що скоїлося? Коли б не це, сьогодні неодмінно дочекався б її! Так хотілося знову побачитися на переступках через річку...
Коли вони повернулися на кінний двір і поставили коней на свої місця, старий Чекиш зібрав їх, чотирьох, од-кликав убік. "
— Розмова є,— буркнув він.
Потім запропонував сісти. Всі присіли навпочіпки, підпираючи спинами стіну дувала. Голова Тиналієв любив розмовляти стоячи, сам стояв і щоб перед ним люди стояли, а бригадир Чекиш, навпаки,— віддавав перевагу розмові неквапливій, сидячи. Старий, одне слово. От вони повмощу-валися, і Чекиш, хмуро погладжуючи розкошлану руду бороду, почав:
— Хочу я вам сказати, джигіти, ви вже не малі діти. Рано вам довелося скуштувати гіркоти життя. По гарячому ступати, в холоді спати. Отож доля така судилася. От і сьогодні в одного з вас велике лихо: батько Анатая, Сатар-кул, загинув на фронті. Ви вже не діти. Коли в одного нещастя, другий йому опорою мусить бути. Збирайтеся. Будете зустрічати й проводжати людей. Коней приймати. Зараз зійдуться люди біля дому покійного Сатаркула, і вам годиться там бути. І не розпускайте нюні біля Анатая, як малолітки; якщо плакати, то. плачте голосно, по-чоловічому, щоб видно було, що плачуть вірні друзі Анатая. Зі мною підете, отож через те я вас і поквапив...