Я чекав, а він говорив далі, і при цьому в напівмороці зали його сивий вус нагадував білястого потемряка, що тріпотів крильми біля рота.
— Кожна з цих скринь містить у собі електронну систему, яка створює свідомість. Як наш мозок. Будівельний матеріал інший, але засади такі самі. На цьому подібність і закінчується. Бо наш мозок — зверніть увагу! — підключений, якщо так можна висловитись, до зовнішнього світу — через посередництво чуттєвих засобів сприйняття: очей, вух, носа, шкіри і таке інше. Натомість ці,— показав він пальцем на скрині,— мають свій світ, "внутрішній", там, усередині...
— Яким чином це може бути? — запитав я. Щось ніби починало прояснюватись; здогад цей був невиразний, але примусив мене здригнутися.
— Дуже просто. Звідки ми знаємо, що в нас тіло таке, а не інше, така подоба, що ми стоїмо, тримаємо в руках книжку, що квіти пахнуть? Бо певні подразники діють на наші відчуття,і збудники пливуть по нервах до мозку. Уявіть собі, Тихий,— я можу подразнювати ваш нюховий нерв так само, як це робить запашна гвоздика,— що ви відчуватимете?
— Певна річ, запах гвоздики,— відповів я, а професор, кивнувши головою, ніби задоволений, що я виявився таким тямовитим, провадив далі:
— А якщо я зроблю це саме з усіма вашими нервами, то ви відчуватимете вже не зовнішній світ, а те, що я вашими нервами телеграфую до вашого мозку... зрозуміло?
— Зрозуміло.
— Тепер так. Ці скрині мають органи-рецептори, які діють аналогічно нашому зору, нюху, слуху, дотику і таке інше. А провідники до цих рецепторів — наче нерви — замість зовнішнього світу, як у нас, підключені до того барабана, там у кутку хіба ви не помітили його?
— Ні,— відповів я. Справді, цей барабан, діаметром метрів зо три, стояв у глибині вертикально, наче зведене млинове колесо. Через певний час я зауважив, що він надзвичайно повільно обертається.
— Це їхня доля,— спокійно сказав професор Коркоран.— Їхня доля, їхній світ, їхнє буття — все, що вони можуть осягнути і пізнати. Там є спеціальні стрічки з зареєстрованими електричними подразниками такими, що відповідають тій сотні чи двом сотням мільярдів явищ, з якими людина може зіткнутися в найбагатшому на враження житті. Якщо б ви підняли накривку барабана, то побачили б лише блискучі, вкриті білими зигзагами, наче пліснявою, целулоїдні стрічки, але це, Тихий, спекотні ночі Півдня і гомін хвиль, форми тіла тварин і стрілянина, похорони і гульбища, смак яблук і груш, снігові завірюхи і корчі хвороби, і гірські вершини, і цвинтарі, і галюцинації марень — Ійоне Тихий, там цілий світі
Я мовчав, а Коркоран, мов залізними обценьками, стиснувши мою руку, казав далі:
— Ці скрині, Тихий, підключені до штучного світу. Цій,— показав він на першу,— видається, що вона сімнадцятирічна дівчина, зеленоока, з рудим волоссям, з гідним самої Венери тілом. Вона дочка державного діяча... закохана в юнака, що його вона мало не щодня бачить через вікно... і що стане її прокляттям. Ось ця, друга, це — вчений. Він стоїть на порозі відкриття загальної теорії гравітації, яка має силу в його світі,— в тому світі, межами якого є залізні стіни барабана,— і готується до боротьби, щоб довести, що правда на його боці, самітній, ще й майже сліпий, і він таки осліпне, Тихий... а там, вище, то член капланської колегії, він переживає тепер найтяжчі дні свого життя, бо втратив віру в існування своєї безсмертної душі; поряд, за перегородкою, стоїть... але не буду розповідати вам про життя всіх істот, яких я створив...
— Можна вас перебити? — спитав я.— Хотілося б знати...
— Hi! He можна! — гаркнув Коркоран.— Нікому не можна! Зараз я говорю! Ви ще нічого не зрозуміли. Ви гадаєте, що там, у тому барабані, зафіксовані найрізноманітніші сигнали, наче на грамофонній платівці, що події складені, як мелодія, з усіма октавами і що вони лише чекають, щоб голка оживила їх, як музику на платівці, що ті скрині відтворюють по черзі акорди запрограмованих наперед переживань. Неправда! Неправда! — пронизливо заволав він, аж у бляшаному склепінні озвалась луна.— Вміст цього барабана є для них тим, чим для вас є світ, у якому ви живете! Адже коли ви їсте, спите, встаєте, подорожуєте, відвідуєте старих психопатів, вам не спадає на думку,— що все це грамофонна платівка, запис якої ви називаєте дійсністю!
— Але...— почав був я.
— Мовчіть! — перебив мене Коркоран.— Не заважайте! Я говорю!
Я подумав, що кожен, хто називає його хамом, має для цього підстави, але змушений був уважно слухати, бо те, що він говорив, справді було нечуване. Коркоран і далі кричав:
— Доля моїх скринь не складена наперед, до кінця. Події розміщені там, у барабані, на рівновіддалених рядах стрічок, і лише селектор, який діє за принципом сліпого випадку, вирішує, з якої серії стрічок забірник чуттєвих вражень даної скрині буде діставати в наступну мить зміст. Звичайно, так просто, як я говорю, воно не є, бо скрині самі певною мірою можуть впливати на рух забірника, а випадковий відбір відбувається лише тоді, коли ці мої створіння поводяться пасивно... бо вони все ж мають вільну волю, а обмежує їх те саме, що й нас. Чинна структура індивідуальності, симпатії, вроджені каліцтва, зовнішні умови, рівень інтелігентності — я не можу вдаватись у всі деталі...
— Якщо навіть так,— швидко встряв я,— то чому вони не усвідомлюють того, що вони залізні скрині, а не руда дівчина чи кап...
Тільки-но я встиг вимовити це, як він перебив мене:
— Не вдавайте з себе віслюка! Ви складаєтеся з атомів, адже так? Відчуваєте ви свої атоми?
— Ні.
— Атоми утворюють молекули білка. Ви відчуваєте свій білок?
— Ні.
— Кожної миті, вдень і вночі вас пронизують космічні промені. Ви це відчуваєте?
— Hi.
— Тож, як мої скрині можуть дізнатися, що вони скрині, дурню?! Так само, як для вас цей світ є аутентичним і єдиним, так і для них аутентичною і єдино реальною є сутність, яка плине до їхніх електронних мозків з мого барабана... В цьому барабані, Тихий, знаходиться їхній світ, а їхні тіла — існуючі в нашій дійсності не інакше, як певні, відносно сталі скупчення отворів на перфострічках — знаходяться в середині скринь..: Та, крайня з того боку, вважає себе жінкою надзвичайної вроди. Можу вам детально розповісти, що вона бачить, коли гола видивляється на себе в дзеркало, яке вона полюбляє коштовне каміння. Які штучки вигадує, щоб спокусити чоловіків. Все це я знаю, бо це я, за допомогою свого ДОЛЕПИСУ, створив її. Її форму — для нас уявну, а для неї реальну — такими реальними — з обличчям, зубами, запахом поту, зі шрамом від стилету на лопатці, з косами й орхідеями, що їх вона до них пришпилює,— якими реальними є для вас ваші руки, ноги, живіт, шия і голова! Сподіваюся, що ви не сумніваєтесь у своєму існуванні...?