Зафод крикнув, щоб він заткнувся, але його голос заглушився гуркотом, який — цілком природно — здався їм голосом близької невблаганної смерті.
— І НЕ... ЛЯКАЙСЯ... ТЕМРЯВИ,— гугнявив Едді. Корабель вирівнявся, але продовжував тепер летіти дном до гори, тож, лежачи на стелі, вони ніяк не могли дістатися до пульта управління.
— КОЛИ ВЩУХАЄ БУРЯ..,— наспівував Едді.
Зображення двох ракет на екранах більшали, наближалися, насувалися.
— ...БУДЕ СОНЦЕ І БЛАКИТЬ...
Через щасливий збіг обставин ракети не встигли відкоригувати свої траєкторії на корабель, що викручувався навсібіч. Вони проскочили прямісінько під ним.
— І БУДЕ ПІСНЯ ЖАЙВОРА... Зважте хлопці: зіткнення через п'ятнадцять... ТО ЙДИ Ж СУПРОТИ ВІТРУ...
Ракети круто повернулися й кинулись навздогін за кораблем.
— Ну от бачите,— сказав Артур, прикипівши поглядом до екрана. — Тепер нам уже, певно, кінець.
— Щоб тобі заціпило! — вигукнув Форд.
— То кінець нам чи ні?
— Авжеж кінець.
— ІДИ КРІЗЬ ДОЩ...— співав Едді.
І раптом Артура осяйнула ідея. Він підвівся.
— А чому б не запустити цей ваш Двигун Непередбаченості? — вигукнув і він. — Давайте спробуємо.
— Ти збожеволів? — сказав Зафод. — Без попередніх розрахунків може скоїтись бозна-що...
— Однаково краще, ніж помирати.
— НЕХАЙ РОЗБИТО ТВОЇ МРІЇ,— виспівував Едді. Артур подерся по панелях пульта до самої стелі.
— ТА ТИ ІДИ З НАДІЄЮ У СЕРЦІ.
— Чому Артур не може ввімкнути Двигун? — вигукнула Тріліан.
— АДЖЕ ТИ НЕ ОДИН... П'ять секунд до зіткнення. Дуже був радий спілкуватися з такими цікавими людьми. Хай благословить вас Господь... АДЖЕ ТИ НЕ ОДИН...
— Слухайте-но,— заволала Тріліан. —Чому Артур не може... Все потонуло у спалаху світла.
Розділ 18
Космічний корабель "Золоте Серце" летів далі. Ніщо не змінилося, крім інтер'єра. Внутрішні приміщення якимось незбагненним чином розширились, стіни вифарбувались у пастельні барви зеленого й блакитного тону. Кручені сходи посеред рубки, що вели в нікуди, потонули у буянні дивовижних жовтих рослин і папоротей. Центральний термінал комп'ютера прилаштувався на громіздкому моноліті сонячного годинника. Хитромудре розміщені світильники й ціла система дзеркал створювали ілюзію довгої оранжереї з рядами ретельно підстрижених кущів. По периметру колишньої рубки стояли мармурові столики на витких ніжках. При уважному погляді на гладкій поверхні мармуру можна було розпізнати обриси циферблатів і важелів перемикачів. Від дотику вони одразу ставали відчутними. У залі можна було знайти місце, звідки в системі дзеркал відбивались усі необхідні дані. Яким чином досягалось це відображення, лишилось таємницею. Словом, приміщення стало на диво гарним.
— Що тут з біса коїться? — озвався Зафод Бібльброкс, сидячи в лозовому кріслі.
— Я вважаю,— Артур сидів біля басейну з золотими рибками,— що в усьому винен рубильник, який запускає Двигун... — Він указав рукою туди, де мав бути рубильник. На його місці висів глек з квітами.
— Де ми є? — запитав Форд з верхньої сходинки кручених сходів. У руці він тримав запітнілий келех із"пангалактичним полоскальним полиском.
— Думаю, там, де й були,— сказала Тріліан. У дзеркалах відбився Сумний пейзаж Магратеї, що повільно пропливала внизу.
Зафод скочив на рівні ноги. Зображення в дзеркалах змінилось.
— Схоже, що одна з них перетворилась на глек з петуніями, а друга — на дуже здивованого кашалота.
— Коефіцієнт неймовірності,— втрутився Едді, який анітрохи не змінився,— одна восьмимільйонна семисотшістдесятисемитисячна сто двадцяти восьма. ' Зафод зиркнув на Артура.
— От бачиш, що ти накоїв, землянине!
— Але ж я тільки... — промимрив Артур.
— Чудово придумано, хлопче! Врубити Двигун Непередбаченості на секунду без попереднього вмикання захисного поля. Ти навіть не уявляєш, що ти зробив! Ти ж урятував нам життя.
— О,— видихнув Артур полегшено,— це дрібниці...
— Ти так вважаєш? — запитав Зафод. — Тоді забудьмо про це. Комп'ютере, йдемо на посадку.
— Але ж...
— Я сказав, забудьмо про це.
Але ми мало не забули про ще одне дивовижне явище, яке виникло на висоті кількох миль над поверхнею планети Магратея. Всупереч теорії ймовірностей там, у повітрі, матеріалізувався кашалот.
Але повітря — не найкраще середовище для існування кашалотів. Тому в бідолашного створіння було зовсім мало часу для ідентифікації себе як кашалота.
Нижче ми наводимо повний запис його думок від моменту створення до моменту смерті.
"Ох..! Що діється?-подумав кашалот.-Е, перепрошую, хто я? Привіт! Чому я тут? Чому Живу на світі? Що таке "хто я"? Спокійно. Головне — не хвилюватись..! Ох, яке дивовижне відчуття, що б це могло бути? Нібито щось смокче, коле в моєму... моєму... Так, настав час дати речам імена. Якщо я хочу досягти якихось успіхів у тому, що я назву життям, то треба те, в якому смокче й коле, назвати шлунком.
Добре. Уууууух, смокче дедалі дужче. Гей, а що це таке свистить, гуде біля... назвемо це-головою. Нехай це буде... вітер. Непогана назва. Це стає... добре, облишимо на потім. Я назву це, коли виникне потреба. Мабуть, це щось дуже важливе, коли його так багато. Егей. А це що за штука? Це... назвемо його хвостом — так хвостом. Ух! Чудово в мене виходить розмахувати хвостом із боку в бік. Оце-то так! Потрібна річ! Лише для чого? Та добре,дізнаюся потім. То що ж, вийшла в мене адекватна картина світу?
Ні.
Та й годі. Мені ще багато... доведеться пізнати. У мене аж у голові наморочиться від передчуття.
Може, це — вітер?
Його стало набагато більше, чи не так?
Чудово. Егей, а що це за штука, яка наближається до мене так швидко? Дуже-дуже швидко. Велика, плоска й кругла... їй потрібно дати велике гучне ім'я, наприклад, ...O-ля...мля... земля. Вірно! Прекрасне ім'я-земля!
Цікаво, чи заприязнимося ми з нею?"
Геп! І запала тиша.
Єдиною думкою, яку нам вдалося записати від горщика з петуніями перед падінням, було: "О, ні, тільки не це!" Дехто вважає, що якби ми знали, про що думають горщики з петуніями, то набагато краще пізнали б світ.
Розділ 19
— Робота з собою захопимо? — запитав Форд, озираючись на Марвіна з неприхованою неприязню. Марвін стояв, втягнувши голову в плечі, під карликовою пальмою.