Пташенята

Сторінка 2 з 2

Дерлиця Микола

— Як називається ваш отець? — грізно питав пан бурмістр. Дівчата мовчали.

— Злодійське насінє, говори! — лютився бурмістр. Поліцаєві стало жаль бурмістра, він не був лихий чоловік.

— Отець їх помер перед двома тижнями,— відповів.

— То мати десь є!

— Де мати? — звернувся поліцай до старшої дівчини.

— В шпиталі,— відповіла.

Очі бурмістра все ще бігали, але він питав уже притишеним, не зовсім певним голосом: — На що ви крали булку? Старша4 дівчина зложилася до плачу і ледве промовила:

— Ми від двох днів нічого не їли. В тім у клуночку глухо зам'явкало.

— Перешукати! — гнівно чи здивовано повелів бурмістр поліцаєві.

Поліцай здіймив з плечей дівчини плахту з клуночком і поклав на підлозі. Бурмістр оторопів. Він чув, як у самім вершку його лисої голови щось рушилося і сунулося геть на очі. Аж присів на кріслі. Його долішня губа звисла вниз, а широко отвореними очима дивився на голу майже дитину, що лежала перед ним на лахах, з очима без кліпок, з побаб-ченим, загноєним тільцем, зо стрепіхатим, скуйовданим волоссям... Зрозумів. Він глянув у бездонну пропасть нужди дістав завороту голови і млості і — відвернувся.

— Випустити геть! — сказав безрадним тоном.

І дівчата, як пташенята, опинилися знов на волі.