Віє вітер, сипле пісок, засипає прорізи для весла — бійницю, пісок уже давно бомбардує галеру. І Олізар натискає на весло, начебто бажаючи перетворити його на крило, і хай виросте з другого боку таке саме крило; хай полетить цей корабель у край, де діти стьобають уявних коней, туди, де співають речитативом свої чудні й красиві вірші школярі, де збираються на гулянки хлопці й дівчата і виводять співанки, де звучать струни кобзи і сліпець славить подвиги героїв, де плаче мати над умерлим дитям, і плаче піснею, і де сміється інша мати, коли дитя вперше хапає пожадливим ротиком її персо, — сміється таки піснею; де ореться плугом земля і піт тече в ратая по чолі — і піт цей проливається піснею; де воли везуть на ярмарки високі вози, а на них мріє до неба засмажений до чорного чумак — мріє так само піснею. Сидить різьбяр на колодці і ріже дерево, коваль кує залізо, стельмах робить вози, гончар — горщики, римар — упряжі й шкіряне обшиття, — діло своє вони вінчають піснею. Грає троїста музика, і молодь скаче в завзятому танці і приспівує собі піснею, Швець нагинається над недошитим чоботом, а кравець міряє тканину; сницар розливає розтоплене золото, а ліярник — дзвони й гармати; конвісари ллють посуд і конви і мугичуть при цьому теплу мелодію, що дає їм натхненний спокій. Олізар напружується, як тятива, начебто готується стрілити в безмежжя особливою думкою чи бажанням. Ні, він тільки може бачити, бачити й відчувати: повертається з випасу худоба, мчать у нічне на конях підлітки; руки його в’їдаються у весло, і він уже не може спинитися, хоч небагато треба, щоб доміркуватися: чи рушить куди корабель на одне весло? Тоді він чує над собою рип крил — великий птах летить над головою — це візія, адже зараз білий день; він озирається, і знову продирається до нього крізь стіну пречудова й схвильована жінка, хоч зараз-таки білий день. Вона стає біля нього навколішки, вона тихо плаче, бо відірвала його руки від весла, мочить сльозами його криваві мозолі й цілує їх, гоїть його теплим диханням своїх вуст, вона шепоче до нього таким теплим шепотом, як вітер у спечний день: "Ти зморений, ти зболений, коханочку мій! Не треба багато думати про своє весло. Не думай, що на одному веслі ти крутитимешся на одному місці; вір мені і моїм сльозам, вір передчуттю моєму правдивому; думай, що ти таки їдеш туди, куди хочеш, бо тільки так ти зможеш віднайти надію!"
19
В цей мент і вдарили тулумбаси. Сильні, короткі, часті й швидкі удари обома довбишами примусили Олізара зіскочити зі свого місця. Відкинув двері і вскочив у стодолу з катівськими інструментами. Перетнув її в кілька скоків і вистрибнув притьма на подвір’я. Били у великий тулумбас на сторожовій вежі. Обидва вартівники стояли обличчям один до одного і одновимірно змахували палицями. Внизу стояло два інші вартівники й гатили в тулумбаси малі, привішені до грудей. Яскраво сяяла начищена мідь тулумбасних казанів; з дому вже виступала процесія: попереду — князь, за ним пані Павучиха і четверо дівчат. Олізар тихо зойкнув: утікав Розенрох.
— Де він, де? — закричав неймовірно князь.
— Я тут, князю, — почули вони над собою голос.
На напівзруйнованій вежі, що вивишалася посеред подвір’я, стояв Розенрох. Руки його були вправлені у великі, схожі на кажанячі, крила, він стояв угорі, розгортав крила й сміявся. Сміх його був, як рокіт, верескливий й несамовитий.
— Ану зараз же злізь! — закричала пані Павучиха. — Що ти надумав, безумцю!
Тулумбаси замовкли. Дівчата охнули й схопилися руками за розтулені з жаху роти.
— Я не злізу, пані Павучихо! — засміявся Розенрох. — Чи ж я дерся сюди, щоб вас потішити? Ха-ха! Прийшла й мені пора вас покинути. Але я не такий дурний, щоб не знати: вночі цього обійстя не покинеш. З нього не винесешся на своїх ногах, але вилетіти з нього, ха-ха, можна! Знаєте, що я бачу за стінами? Величезне поле, ха-ха-ха, — воно неозоре, і весь наш замок — як мачинка. Ви, ха-ха, перед великим світом — тільки мурахи, отож заповідаю вам: здихайте тут, здихайте, хоч з-поміж вас ніхто ніколи, крім цього мандрованця, не здохне!
Він плюнув з висоти, раз і другий, тоді засміявся, наче з лоскоту, затрусився й затремтів, — всі застигли, позакидали голови й безглуздо порозкривали роти. Дівчата зойкнули, але не притуляли до ротів долоні, пані ж Павучиха заплакала великими сірими слізьми.
— Він звар’ятував, ой-йой-йой! — заголосила вона. — Найрозумніший з-поміж нас збожеволів! Ой, рятуйте його, ой-йой-йой!
Розенрох обірвав сміх. Звівся навшпиньки, розпрямлені його крила стали навкосину, і він раптом змахнув ними й відірвався од вежі, витягуючи ноги, до яких було прив’язано мале крило. Вітер підхопив його й підкинув угору. Розенрох зробив у повітрі повільне й красиве коло, він змахнув руками, раз, другий і третій; вітер вдарив у нього збоку і кинув його вліворуч, знову змахнули розпачливо крила й винесли сміливця вгору, і знову зрадливо дмухнув на нього вітер, ще раз і ще замахали крила, уже якось болісно й безпомічно. Розенрох шугнув над головами пожильців замку. Заверещали дівчата, заголосила пані Павучиха. Розенрох знову зумів вирівнятися, ще раз випростав крила і замахав ними, намагаючись податися до стін. Вітер підкинув його вгору, як пір’їну; почувся тріск, і Розенрох, викинувши з горла гострий, відчайний і розпачливий покрик, гупнув на землю просто під ноги вартівників, що стояли біля вежі. Один з них спокійно рушив до розпростертого на землі тіла, поставив на спину йому ногу й урочисто вдарив кілька разів у тулумбаса. Цей звук підхопили інші вартівники, а по тому над подвір’ям зависла моторошна тиша…
Тоді знову заголосила пані Павучиха, немов співала розкрито вустами, била себе в груди, безкровна, почорніла; звела вгору обличчя, яке стало зовсім постаріле від печалі, й залила його слізьми. Впала на землю, знову звелася, тримаючи в обох жменях по пучку вирваної трави, і вдруге немов заспівала. Заломила над головою руки, висипала траву на себе й почала рвати сиве волосся. Розвела вбоки жмені, розщепила пальці — вітер підхопив її волосся, і воно полетіло, як бабине літо, над двором. Пані Павучиха стукнула себе в груди, аж задвигтіли вони, й почала ламати пальці. Тоді вдарила чолом об землю і завила тонко й пронизливо.