Пригадую, як я носився з романом "Спектакль". Як рекомендував прочитати його друзям,— всі говорили, що роман надзвичайний, що він стане подією в нашій літературі, але коли дійшло до присудження Шевченківської премії, то її одержала якась сірятина,— уявляю, як гірко було на душі Володі! Хоч він пізніше твердив, що йому то байдуже,— я в те не міг повірити. Він сам, у тому ж "Спектаклі", оголив до кінця свою душу, розповів про отой синдром "галіфе", позбутись якого до кінця не зміг і в зрілому віці. Звідси, здається, й абсолютно несподівані вибрики Дрозда, коли з підступної ласки партійних органів, що намагалися його приручити, давали йому те керівне галіфе поносити.
Але хіба можна приручити справжній талант? Це все одно, що запхнути в мішок їжака: як ти його не ховай, а колючки
все одно витикаються. Розчароване начальство за якийсь час стягло оте галіфе із Володі, який не дуже, здається, й одбри-кувався. Дрозд, який так і не зміг вписатися в систему, хоч іноді ж іїШмагався пройтися стройовим мимо начальства, знову повертався "на стезю свою" — до літературної праці, де відчував себе Богом, що заново творить світ. Тут він до кінця щирий: перед собою і тим світом, що його створює.
А нищівна критика все не давала йому вільно дихнути: терзала його майже кожну свіжонаписану річ. "Придворний критик" Лазар Санов наступав йому на п'яти, у видавництвах його зустрічали як троянського коня з-за бугра. "Скільки я воював і за "Ирій", і за "Вовкулаку" з Мирославою Лещен-ко,— пригадує Дрозд,— головним редактором у сімдесяті роки видавництва "Радянський письменник". Це їй належать геніальні слова, мовлені з трибуни партійних зборів: "У книжці Дрозда "Ирій" — лише тридцять п'ять процентів сучасності!.." А ось приходжу на мітинг — Мирослава Пилипівна уже там, коло трибуни, кричить: "Ганьба!" — на адресу партократів. Іде колона до Верховної Ради під жовто-блакитним прапором, Мирослава Пилипівна — у перших рядах її. Я повертаюся і йду додому. Я заприсягаюся в одній колоні з Мирославою Лещенко не ходити. Дай Бог Мирославі Пилипівні на ще багато "перебудов". Але в такому "кіні", як казали колись у Петрушині, брати участі не хочу... Це — не злопам'ятність, це — залишки моральної чистоплотності..."
Володю, Володю! Звідки Вам було знати, що Мирослава Лещенко, як і Василь Козаченко, висіли на гачку в КДБ! На Ътш добре налаштованій блешні, з якої жодна щука не зірветься. Мирослава Пилипівна в роки окупації (дурне ж було, молоде) чимось "крепко" прошпетилась (здається, піднесла хліб-сіль "визволителям") і за отой порух чисто дитинний (батьки ж її були репресовані ще перед війною, воно, бідне, мабуть, плекало надію, що німці дійдуть і туди та й випустять її тата-маму з-за колючого дроту...) за отой порух змушена була все життя одробляти, служачи ревно дияволові.
А Василь Козаченко юнаком під час окупації не міг утриматися од поетичної сверблячки та й опублікував невинні вірші про кохання і весну, що в його серці бриніли, в окупаційній газетці. Дорогоціннішої поживи для кадебістських рибалок трудно й придумати, і вони, протримавши Василя Козаченка деякий час на тій блешні (Саджати? Не саджати?) , довели його до потрібної кондиції оскаженіння (од страху) та й спустили керувати нашою Спілкою.
Лютішого та запопадливішого голови не мали жодні письменники братніх народів. Пам'ятаєте його од постійного гавкоту охриплий голос? Він винюхував українських буржуазних націоналістів по всіх закутках. Навіть під спідницею власної жінки.
За висловом самого Дрозда, він працював (та й зараз, слава Богу, працює) з невтомністю графомана, не відрізняючи ночі від дня. І в мене на полиці стоїть роман "Листя землі" — плід виснажливої праці, я його назвав "Пакульською біблією від Дрозда". І переконаний: не перебільшив ніскілечки. Про цей унікальний роман, коли б він був створений в іншій країні, хай навіть у тій же Латинській Америці чи в якомусь Зімбабве, заговорив би весь світ. Але — "тільки не в нас... Тільки не в нас..." — гірко писав я, згадуючи львівську Нанашку.
Коли я почув, що Володя продовжує працю над другим томом своєї Пакульської біблії, мені стало по-справжньому страшно: він звалював на свої плечі нелюдський тягар. Чи вистачить сил? Чи витримає? Чи дійде до кінця? Чи не упаде, спустошений, в дорозі?.. Лишається тільки плекати надію.
Плекати надію.
Починаючи писати ці спогади, я пообіцяв собі не переступати сімдесятилітню межу: досить було й того, що я накоїв у своєму житті за оці сімдесят років. Але життєвий матеріал не так легко втиснути в заздалегідь налаштовані рамки, він часто-густо вихлюпується, і тоді я вже поспішаю його підібрати поза віковими рамками.
Так сталося й з Іриною Жиленко.
Я по-справжньому познайомився з Іриною як поетесою лише тепер, в середині дев'яностих років. Поезія її давно мене оминала, тим більше, що я, з головою поринулий в прозу, систематично поезією і не цікавився: Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола Вінграновський та Василь Си-моненко — оце і весь поетичний мій обрій (говорю про шестидесятників). Про Стуса я знав лише те, що він сидить у в'язниці, а про Ірину Жиленко... Ну, кублиться щось гостроносеньке, гарненьке в поезії, як у кубельці, видає зрідка поетичні збірки, про які чути чував, але читать не читав.
Я — не літературознавець, тому мої міркування про поезію можуть здатися дещо наївними. Кажу про власний смак. Є поезія для серця, для душі, і поезія, що не чіпає ні душу, ні серця — адресується розумові. Останньою я можу захоплюватись, насолоджуючись її зовнішнім блиском, несподіваними образами, але вона ніколи не викличе в моїй душі отой щем, як викликає згадка про материнську пісню над колискою. Хай вибачають мені літературознавці, але Шевченка я люблю більше, ніж Франка, а Лєрмонтов мені в сто крат ближчий, аніж Пушкін. Не наводжу приклади з інших літератур, особливо європейських, бо я, не знаючи іноземних мов, можу читати цих поетів лише в перекладах, а це все одно, що розмовляти на митах.
Тож Івана Драча я сприймаю лише розумом; з Ліною Костенко набагато складніше; Микола Вінграновський полонить серце і душу, він весь горить, він весь випліскується разючими образами, за один "орденоносний язик" йому варто поставити пам'ятник.