— Толю, Григір повісився! І світ обвалився на мене.
Не можу нині уявити його в домовині, не пригадую мертвого. Та й чи треба пригадувати? Для мене він лишається живіший живого: на фото, в книжках, у своїх дивовижних новелах. Де кожне слово — картина, кожна фраза — портрет, де живуть люди, яких він так ніжно любив.
У мене за шклом книжкової шафи — велике фото, подароване одним з найближчих друзів Григора Дмитром Білоусом: до нього в Лубни тікав частенько Григір — загоювати свої численні вавки. На фото — тихе сільське кладовище, де і живому тепло та затишно, і люди, що зійшлися пом'янути своїх близьких. Коли Григір побачив це фото, то став перед ним на коліна:
— Та мої ж ви хороші!
"Та мої ж ви хороші!" — говорить кожною сторінкою своїх творів безсмертних Григір Тютюнник. Шістдесятники.
Господи, до чого ж я ненавиджу отакі наче сокирою порубані слова! Народжені в кабінетах мовників, вони ламають язик, ріжуть слух канцелярськими новоутвореннями. Наш співучий народ цурається таких слів, як нечистої сили, він ніколи не вимовить "шістдесятники", а обов'язково скаже "шестидесятники", інтуїтивно оберігаючи милозвучність української мови.
Або нещодавно введене у вжиток слово "поетка". "Поет-ка" — "прольотка". Мені вити хочеться од цього словесного покруча! В ньому стільки ж нещирості й фальшу, скільки в наштукатуреній дівулі, яка пнеться за будь-яку ціну вивершитись над іншими. Виділитись. Бо вона, бачте, вже не поетеса — поетка!
Тож — шестидесятники. Шестидесятники, шестидесятники і ще раз шестидесятники! Василь Стус, Василь Симонен-ко, Іван Драч, Ліна Костенко, Ірина Жиленко, Микола Він-грановський (починаю цей перелік з поетів, в поезію я закоханий змалку, Шевченків "Кобзар" був моєю колискою), Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Роман Іваничук, Володимир Яворівський, Валерій Шевчук, Євген Концевич і, звичайно ж, Григір Тютюнник, хоч його чомусь серед шестидесятників часто забувають згадати.
Незбагненне покоління, що прийшло в світ із зрілим розумом людини, яка побувала в бувальцях. Наче все, що перенесли їхні діди і батьки, що випало на їхню гірку долю в двадцятих, тридцятих, сорокових роках, відкладалося в душах шестидесятників уже в материнському лоні.
"Білий кінь Шептало" Володимира Дрозда вразив мене не менше, ніж перші новели Григора Тютюнника. Хто він? Звідки? Де живе і працює? Мені хотілося конче з ним познайомитись.
Довідався: живе в Києві, працює у відділі прози, у видавництві "Радянський письменник". Звідки я нещодавно пішов, кинувши гордо секретареві Спілки Собкові заяву про звільнення. Цей діяч потім про мою заяву промовчав і доповів на пленумі, що Дімарова зняла з роботи президія Спілки. За що, напишу трохи пізніше.
Отже, Володя працює в тому ж будинкові, в якому я живу.
Спустився, зайшов до відділу прози. За одним із столів сидів сіренький непомітний хлопчина, майже підліток. Щось незаймано чисте було в його по-дитячому округлому обличчі, в світленькому чубчикові, що стирчав задерикувато, в ясних, опушених м'якими віями очах.
"І оця дитина написала "Білого коня Шептала"? — подумав я недовірливо.
Я тоді ще не знав, що ця "дитина" за крамольні оповідання встигла побувати в психіатричній лікарні. Але й там, у тих жахливих умовах, вмудрилася написати ще кілька шкіців, підхоплених самвидавом. Од яких закрутило в носі блюстителям єдиної та неділимої. "А-а, не розкаявся!.. В солдати його, у солдати!.." І напівживого Володю, місце якому було хіба що в реанімації, висмикнули з психушки та й погнали етапом в Сибір: "Дальше едешь, тише будешь!" Два роки солдатчини, два роки фізичних і моральних знущань, що перетворюють людину на автомата.
Мимоволі згадуєш Шевченка в солдатчині, читаючи ось такий "бойовий" епізод в спогадах Дрозда:
"Іспит приймала комісія з військового округу, на чолі з генералом. Край плацу поставили стола, застеленого червоною скатертиною. За ним і сиділа комісія. Офіцери роти стояли збоку, трохи віддалік. І ось — назвали моє прізвище. Бачив, як зблідло обличчя мого капітана. Ішлося ж про авторитет показово-зразкового взводу, про його особистий авторитет... Я мусив пройти стройовим кроком із ГВИНТІВКОЮ повз стіл комісії, віддати на ходу честь генералу... Я так гупав чобітьми, що відлунювало в сопках. Я з усіх сил робив кам'яне солдатське обличчя. Порівнявшись із столом, різким порухом руки кинув гвинтівку на плече, при цьому геть зсунувши набік рукавом мундира власні окуляри. Крутнув головою у бік генерала, і окуляри полетіли на землю. Генерал, ухопившись обіруч за своє бабухате черевце, зігнувся над столом і реготнув: "Ну, комик, ну, комик! Вы что, из цирка его взяли?!"
"Дроздь, а Дроздь! Иди акурки собирать!" — лунало майже щоранку над головою нещасного Дрозда — за годину до підйому. І доки рядовий "Дроздь" збирав недопалки, його молоденьку дружину поетесу Ірину Жиленко викинули буквально на вулицю — з немовлям на руках. У відчаї вона кинулась у Спілку письменників (до кого ж і йти!), один з громовержців сердито прорік: "Треба було думати, що писати!" Почитайте спогади цієї уславленої нині поетеси: чи не здригнеться ваше серце од болю.
Але і в армії не розкаявся Дрозд: демобілізований, привіз вражаючу повість "Катастрофа", яку потім кілька років підряд терзали запопадливі критики, громили на всіх зібраннях штатні оратори.
А він працював з невтомністю отієї мурахи, якій жодна гора не страшна. Повість за повістю, роман за романом, торкаючись тем найболючіших, висвітлюючи своїм нещадним пером вади найпекучіші, що роз'їдали здеформоване наше суспільство. "Ирій", "Вовкулака", "Балада про Сла-стьона" (пишу з пам'яті, тому багато пропускаю) і, нарешті, блискучий роман "Спектакль", що набув всеєвропейськсдах "розголосу. Я майже всі ці повісті рецензував, благословляючи їх у світ, в рецензіях тих я не міг утриматися від захоплення, після Григора Тютюнника я ще не зустрічав такої довершеної прози, такої читабельності. Не боюся вжити це слово, од якого одвертають носи літературні гурмани з вкінець зіпсованими смаками та розладнаними шлунками: їм обов'язково подавай щось "елітне", щось таке, що скорше нагадувало б ребуси, а не прозу нормальну. Я з захопленням читав кожну нову річ Володі Дрозда, з першої ж сторінки він брав мене у полон, хоч це було не пригодницьке чтиво, о ні, не пригодницьке: зріз за зрізом показував він наше хворе суспільство.