Мельничук, який виступив перший, коротко представив тих, хто сидів у президії, перелічив твори, що друкувалися в "Жовтні" протягом останніх років. Я слухав напружено: ось-ось згадає і "Його сім'ю". Не згадав. Я поклявся в душі, що більше не дам і рядка до того журналу.
Та ось Мельничук нарешті закінчив, почалися виступи письменників. Спершу читали свої вірші поети, їм аплодували охоче, а за поетами стали виступати прозаїки. Козланюк прочитав невеликий уривок про те, як його герой Юрко Крук і ще хлопчаком підібрав десь підкову, як йому сказали, щоб мін її беріг, бо підкова — на щастя, як Юрко доти бавився з нею, доки насадив собі на ногу і до самого вечора не міг од псі звільнитися. А вже увечері батько, надававши йому духопеликів, потягнув до кузні, де коваль і звільнив ногу Юркову. І не було в той час щасливішої од Юрка Крука людини.
Зал весело реагував на всю ту історію з підковою, люди сміялися до сліз і провели Петра Степановича схвальними оплесками.
Та ось настає черга Дарини Дмитрівни Вільде. Вона вирішила прочитати великий уривок з "Повнолітніх дітей", я редагував цей роман, він мені страшенно подобався, тож наперед смакував, як захоплено зустрінуть його читачі.
Дарина Дмитрівна непоквапом дістає окуляри і ще повільніше починає читати.
І тут я переконуюсь, що серйозна проза, навіть якщо вона й геніальна, майже не сприймається, коли її читати вголос. Особливо коли її читає не артист, а письменник, як оце Дарина Дмитрівна. Глухуватий монотонний голос її мимоволі навіває нудьгу, люди починають ворушитися, перемовлятися стиха... Ось один звівся та й вийшов із залу... Ось другий... Третій... Почали ворушитися і в президії, про щось перешіптуватися, а Дарина Дмитрівна читає й читає... десять... двадцять... тридцять хвилин...
Та ось, слава Богу, закінчила. Львівська публіка ґречно їй аплодує — вона просто не може образити жінку...
Прийшовши додому, я дістав "Повнолітні діти" з дарчим надписом Вільде, відкрив на тому місці, де починався уривок. І хоч я його редагував — знав майже напам'ять — не міг одірватися, поки не дочитав до кінця.
То була ще одна зарубка на моєму кирпатому носі: хочеш щось людям читати — не потикайся з серйозною прозою.
Захотілося написати щось по-справжньому веселе, смішне. На кшталт отієї пригоди з підковою.
А тут іще Нудьга, Григорій Антонович. З яким я непомітно заприятелював. Набагато старший од мене, він появився у Львові вже по смерті Сталіна: повернувся з Колими, з таборів. Тяжко поранений в перший місяць війни, кинутий напризволяще на полі бою під час панічного відступу, знайшов у собі сили добратися до батьків, на Сумщину. Не один місяць пролежав, поки рани загоїлись, а потім пішов навчати дітей: не міг дивитися, як вони ростуть неграмотними. Вивчав разом з ними Шевченків "Кобзар", а який же "Кобзар" без Катерини, без отих безсмертних рядків:
Кохайтеся, чорнобриві, Та й не з москалями, Бо москалі чужі люде, Роблять лихо з вами.
Отож йому ці рядки й пригадали, коли повернулися наші. Заарештували, судили за те, що він намовляв українських дівчат не кохатися з росіянами. Ще й обзивав представників великого братнього народу москалями...
— То судіть уже разом зі мною й Шевченка! — сказав своїм катам Григорій Антонович.
— Нада будет, і вашево Шевченку засудім!..
Він зайшов до мене невдовзі після того, як повернувся з таборів. Запитав, з порога вітаючись:
— Не побоїтеся спілкуватися з колишнім в'язнем? — І, гірко всміхнувшись, додав: — Кращий друг одвернувся, коли зустрівся зі мною. ч
Ми з ним на диво швидко здружились. Він часто заходив до мене на "студії", як казав жартома, я міг його слухати годинами, тож він і підказав, коли я йому розповів про те, як читала Ірина Вільде уривок з "Повнолітніх дітей".
— А ви напишіть щось із свого дитинства.
І принагідно розказав про випадок із дитинства, уже власного. Як ховали забитого качура.
— Дарую вам оцю першу новелу. З неї й почніть.
З "Похорону" я і почав. А потім став пригадувати власне дитинство і посипалися, наче з мішка, всі інші історії.
За місяць закінчив книжечку, озаглавив її "Через місточок", надіслав у Київ до видавництва "Веселка". І одержав розгромний редвисновок: "Книжка антипедагогічна, чому, окрім бешкетів, вона може навчити радянських дітей!"
Мені взагалі не таланило з дитячою тематикою. Пам'ятаю, як уже в Києві написав оповіданнячко "Тирлик": про єдину на весь хутір дитину. Молоді подалися до міста, залишилися тільки діди та баби та ще Тирлик, якому проходу немає: кожне так і норовить приласкать, пригорнути, а то й омити сльозою. Тож де зберуться старі, там обов'язково і Тирлик, уже й свято не свято без Тирлика.
Написав, опублікував у журналі "Дніпро" (редактором саме був Юрій Мушкетик) і невдовзі прочитав розгніваний відгук свого ж таки брата-письменника: "Де Дімаров таке село бачив?" — "Та бачив — їдь, перевір!" Не вірить: такого в житті не буває!
Книжечку ж "Через місточок" видав набагато пізніше в тому ж видавництві "Веселка". Тамара Іванівна Цвєлих, яка працювала в Інституті удосконалення вчителів, кандидат педагогічних наук, винесла рукопис на обговорення колективу і вже :шідти надійшла офіційна відповідь, завірена навіть печаткою: нічого антипедагогічного в оповіданнях Дімарова немає.
З часом я став не тільки о п'ятій ранку збігати з дому, а й повертатися пізно ввечері: захопився грою в преферанс. Сходилися після роботи в лікаря Дінця та й сідали за карти. Крім мене, постійно приходив ще й Ростислав Самбук (ми його називали Ростиком), відповідальний секретар обласної газети, та ще кілька вечорів підряд появлявся Маланчук... Так, так, Маланчук, майбутній секретар цека по пропаганді.
Поводили себе за тим преферансом по-різному. Ніде так не розкривається характер людини, як під час азартної гри.
Самбук, коли програвав ("сідав" на "тотусі" або на "мі-зері", що з ним траплялось частенько), жбурляв карти на стіл, зривався з стільця, ще й копав стілець той ногою:
— Це чорлти його батька зна й що! Ви навмисне мене посадили! — він гаркавив, як Ленін.
Дінець тримався дуже спокійно, тільки час від часу обличчя його починало братися сірою плівкою, гаснули очі. Він одкладав тоді карти, казав якось аж над силу: