Цього разу зайшли в господарський. Він увесь був заставлений дошками для прасування. Як надгробними пам'ятниками. Не інакше для велетнів, під костюми шістдесятого розміру. На кожну пішло не менше столітнього граба.
В дружини одразу ж загорілися очі:
— Візьмемо?
— Ти що? Ми ж ідемо в кіно! Нехай уже коли вертатимемось.
— А як магазин зачиниться?
— То купимо завтра.
— До завтра розберуть.
— Кого? Оці страховилиська? Та вони до кінця світу стоятимуть!
— Багато ти знаєш! — і вже йде до каси.
— Та нас і в кіно з нею не пустять! — вдаюся до останньої спроби умовити дружину.
— Пустять! — бач, вона наперед усе знає. "Господи, хоч би в неї грошей не вистачило!" Вистачило. Ще й на квитки залишилося.
— Бери та підемо.— В дружини зараз такі очі, наче тримає смачну цукерку в роті.
Підважив. Поніс. Пер поперед себе чудовисько грабове, злющий, як чорт, а дружинонька дріботіла поруч, мов медом помазана. Вона чим більшу пакость мені придумає, тим стає ласкавішою.
Утаскав те убоїсько до кінотеатру, прилаштувалися в чергу за квитками. Стою, ладен крізь землю провалитися, а тут іще позаду два скалозуби. У потилицю дихають:
— Що це ви тримаєте, дядю?
— Кришку од гроба, не бачиш?
— Ні, не кришку, а складні сани. Оно й полозки... Дядю, ви нас покатаєте?
Я б вас покатав! Поклав би один на одного поверх оцієї проклятої дошки, а зверху прилаштував би ще й жінку! Пустив би з невисокої гірки. Хоча б з Евереста.
Взяли нарешті квитки, спробували пропхатися в залу — контролерша стала стіною. Як її не благала дружина.
— Не пущу! Не положено! Залиште при вході.
— Залишити? — засумнівалась дружина.— А як украдуть?
— Та хто її крастиме?
— Багато ти знаєш! От візьмуть і вкрадуть... Побігли до знайомих. Вони недалеко й живуть.
Побігли. Чортова дошка лупила мене по колінах, аж в очах темніло.
Знайомі жили не в хрущовці, що пізніш будувалися, а в будинкові, зведеному ще за тамтої Польщі. На п'ятому поверсі. Східцям кінця-краю немає. Поки я їх подолав, одяг на мені хоч викручуй.
Подзвонили, залишили і щодуху назад: ось-ось почнеться сеанс.
Протягом усього сеансу відсапувався.
А після кіно взяв оту дошку та й потягнув до зупинки трамвайної. Прийшли, а трамвай не ходить: аварія. Зійшов :І рейок вагон.
— Я так і знала! — сказала дружина.
Вона так і знала! Так на якого дідька тоді купувала це лихо? Це ж більше двох кілометрів по морозі, та ще й проти вітру!
Ішов, як Христос на Голгофу...
Дошка ця й досі стоїть у нашій квартирі. Вічна. Нетлінна. Труну змайструвати з неї — перележить всі піраміди єгипетські. І я дивлюсь на неї з якоюсь аж ніжністю. Знову пропер би її два кілометри — по морозі найлютішому, проти всіх на світі вітрів, аби повернути оті роки. Коли молоденька дружинонька дріботіла поруч зі мною, дбайливо допитуючись, чи не втомився, чи не замерз.
Або трохи пізніше, коли ходив її зустрічати щовечора до зупинки трамвайної. Саме тоді, після смерті Сталіна, оголосили амністію. Випустили з таборів та в'язниць усіх "друці н народу": бандитів і грабіжників, злодіїв і ґвалтівників, і було таке враження, що вони всі до одного набились до Львова. Щоночі убивства, пограбування та ґвалтування, люди боялися вечорами й носи витикати з будинків, міліціонери й ті ходили по двоє, по троє, кінотеатри "горіли" без глядачів, всі вулиці немов вимирали. Тож я брав важ-кенний кийок та й ішов зустрічати свою суджену-вуджену, що засиджувалася над приладами десь аж до півночі, а мамуся щоразу хрестила мене в спину: "Бережи тебе Бог!" — наче йшов на війну.
Потім потроху-потроху міліція переловила всіх отих "друзів народу", вечірні вулиці знову наповнились людьми, а моя благовірна все ще боялася вертатись додому сама чи просто звикла до того, що я її зустрічаю. Тож я вирішив одучити її боятися власної тіні. Тим більше, що хронічно недосипав: схоплювався, як завжди, не пізніше п'ятої ранку. Отож одного разу пішов до зупинки трамвайної та й сховався за кіоском, коли трамвай підійшов. Вийшла ("Висіла" — казали місцеві), покрутила, покрутила головою та й рушила: подріботіла, наче хтось гнався за нею, а я вже слідом, перебігаючи од липи до липи, щоб не помітила. "Коли б не блиснули твої окуляри — умерла б! — казала пізніше.— Чую — хтось женеться! Ноги стало одбирати від страху!"
— Ну не дурний? — з осудом хитала головою мамуся.— Так же і вмерти недовго!
"Дурний, мамусю, дурний. Такого вже ти породила... Дурнем прожив усі роки, дурнем, мабуть, і помру..." Але ж і ви мене зрозумійте: лягати щодня опівночі, а підхоплюватися о четвертій — це як? Оті три-чотири години, які щоранку чекають на мене біля письмового столу, де лежить незайманий стосик паперу, серед такої первісної тиші, що, здається, й за сотню кілометрів не знайти жодної живої душі. Тільки я і папір. Тільки я і ручка. Що мережить, мережить рядок за рядком — наввипередки з думками. Часом зблисне, сяйне несподівана фраза чи й образ і тоді на світ Божий появиться отака собі Сонька, про яку я досі й чуть не чував, та й за-стриба по папері нахабно, ще й покаже мені язика. Спробуй тепер її спекатись, мушу розсувати інших героїв, даючи місце і Соньці, яка невідомо звідки й з'явилася.
Отак працюю до восьмої, а о восьмій приходить прибиральниця, щоразу питає здивовано:
— Ви уже тутай? Та коли ви й спите?
Ми з нею запанібрата: з тої пори, коли я мешкав у отій комірчині та пік яйця у пічці.
— Як вас жінка ото й одпускає?
Все! Кінець писанині! Прибиральниця не замовкне і на хвилину: переповідатиме всі, які тільки знає, новини. Догу-куватиметься аж із тамтого кінця коридору.
— А пані Гелена вчорай ногу зломили! Лежать тепера й не руш!..
Біс би узяв ту пані Гелену! Ще б пописати з півгодини. Та де там! Збираю листки, складаю до столу. На стовпець уже списаних аркушів.
Там росте потихеньку нова моя книжечка. "Через місточок". Коротенькі новелки з життя малолітнього Толі, який щойно пішов до початкової ніколи. Про його найвірнішого друга Ванька, про Миколу, про ту ж Соньку, яка появилась непрошена і без якої тепер не спечеться і не змелеться.
Задум цієї веселої книжечки теж появився раптово, на одному з літературних вечорів. Велетенський зал був вщерть набитий читачами, а на високому помості сиділи провідні львівські письменники: Вільде, Козланюк, Мельничук, Бірю-ков, Белов, Лозовий, Шмигельський, сліпий Волощак із дружиною, Братунь, Глотов, Бандрівський, Петльований. Вечір був не простий, а урочистий, присвячений черговій річниці жовтневої революції, я по-справжньому переживав, що сиджу не отам, на помості, а серед читачів. Адже я був уже автором "Його сім'ї" — роману, що набув певної популярності. Мені ще довго доведеться дозрівати до того, щоб усвідомити: якість тобою написаного абсолютно не залежить від того, де ти сидітимеш: у президії чи в останньому ряду. Адже все партійне начальство, яке зроду-віку не читало наших книжок, та й взагалі не читало нічого, окрім інструкцій та постанов, судило про нас лише по тому, наскільки часто ми виступаємо з тієї чи іншої трибуни чи сидимо в президіях. Та й самі письменники поступово звикли до того, що місце в літературі, а отже, всі життєві блага та премії, визначається не твоїми творами, а тією щабелькою, на якій ти стоїш.