Труби оті мене і врятували. Я мимрив про труби, прокладаючи їх вздовж і впоперек посеред тайги, аж доки екзаменаторові набридло про них слухати, а може, він і сам не міг учитати епохального того роману, і поставив мені не четвірку навіть — п'ятірку.
Я поселився разом із Грицьком Лобарєвим не в Переделкино, на колишній дачі Вересаева, куди влаштували жити весь наш курс (сорок од Москви кілометрів, півтори години звідти, півтори туди, та ще й у кожній кімнаті по п'ять-шість студентів), тож ми з Грицьком і напитали квартиру в Москві, на Чистих Прудах.
Щоб мати уявлення про ту нашу квартиру, треба було в ній пожити. Типова комуналка, що в них купчилася більша частина Москви, годуючи клопів і тарганів, особливо тарганів, їх було стільки, що вони сипалися на голови, коли ми проходили коридором.
Дев'ять кімнат — дев'ять сімей: на кожну сім'ю по кімнаті. Довжелезний коридор, в якому ніколи не світилося (жорстоко економилася електроенергія, кожен пильнував, щоб не заплатити за сусідів і копійки), пробираєшся в темряві тим коридором (наша кімната була аж у кінці) і весь час натикаєшся то на ящик, то на дитячу коляску, то ще на якусь чортівню, що коридор захаращувала. Велика закіптю-жена кухня з єдиним вікном, яке зроду-віку не милося: світло ледь пробивається крізь темні од бруду шибки; дев'ять керогазів на дев'яти клишоногих столиках, брудним посудом заставлених; дев'ять лампочок, що звисають над кожним керогазом. Окрім кухні, електричних лампочок по дев'ять і в туалеті, і у ванній, навіть у великій кладовці. І до них дев'ять лічильників уже в коридорі.
Кімната, в якій ми поселилися, була довга й вузька, як пенал. Ще й розгороджена навпіл величезною дореволюційною ширмою. По цей бік, при вході, жили я і Грицько, а вже по той бік — наша господиня, вологодська бабуня, яка так і світилася кожною ласкавою зморщечкою. Як її не гризли сусідки по керогазах, як їй не вичитували, вона ніколи не втрачала доброго настрою,— була одною з представниць того багатомільйонного народу російського, що життєрадісно скнів у глибинках на тюльці й квасові.
— Е-е, мілиє,— завжди відповідала вона, коли ми пробували їй співчувати: як вона і вживається з тими мегерами.— Люді, оні люді вєздє!
До Москви перетягнув її син, бо інакше не зміг би прописатися в оцій кімнаті: зайва площа. Син невдовзі звідси й виїхав: дуже вдало оженився на вдові-москвичці з трикімнатною в центрі квартирою. І хоч жили вони вдвох, забирати матір до себе не поспішав.' '
Раз у місяць він провідував матір — під'їжджав на персональній машині. Од нього так і віяло випещеністю, що нею завжди відрізнявся московський бомонд.
— Ну, как ви, мамашо?
Щоразу привозив один і той же подарунок: півкілограма ліверної ковбаси, тоді найдешевшої.
І як же тішилася тим подарунком стара, як його смакувала! Клала тонюсінькі кружальця на язика та й примовляла при цьому:
— Єто мне синочєк привьоз!
І вся аж світилася при цьому.
Якось вона надумалася пригостити і нас:
— Вот дождьомся воскресенья, сварю я вам, реб'ятушкі, тщі. Вологодскіє.
Завжди голодні, ледь діждалися тої неділі. Посідали за стіл, бабуня принесла повну каструлю паруючої страви, насипала в дві глибокі миски.
— Кушайте, мілиє, кушайте! Поєдітє, подсиплю єщо! Нас не треба було припрошувати. Тільки "тщі" оті мали
якийсь незвичний присмак, наче їх заправили гасом або, на кращий випадок, бензином. Я ще подумав: "Оце таке в них на Вологодщині варять? Цікаво, чим вони їх заправляють?"
З гріхом пополам висьорбали по півмиски, коли бабуня стала насипати й собі. Вивудила величезний шматок, що його навіть при найбільшій фантазії не можна було назвати м'ясом. Чорний, ослизлий, немов наваксований, він важко обвиснув на ложці.
— Што ето? — щелепа в бабуні так і одвисла. Калоша! Передок од калоші!
Затуляючи рота, я притьмом метнувся до туалету. А за мною погарцював уже й Лобарєв.
Пізніше вияснилося: наша бабуня, яка недобачала, помилково повісила ганчірку не над своєю каструлею, а над сусідською. Ганчірка висіла, висіла та до каструлі і впала. Розлючена сусідка підібрала на смітникові зношену калошу, одчек-рижила передок та й заправила "тщі".
Довго ж нам одгикувалися "вологодскіє тщі"!..
Як і більшості студентів, жилося нам дуже сутужно: злиденна стипендія, і більше нічого. Були й серед нас щасливці, що їм допомагали батьки, я ж навіть подумати не смів просити в своїх хоч якусь копійчину. Вони самі перебивалися з хліба на воду: на мізерну асистентську зарплату моєї дружини, яка працювала в учительському інституті. І хоч вона мені писала в кожному листі, щоб я не сушив про них голову, а вчився (їй дуже хотілося, щоб я здобув вищу освіту, вона і вмовила мене поступити в літінститут), що вони живуть — не бідують, я їй не вірив.
Харчувалися ми з Грицьком так: на сніданок та на вечерю по півлітра молока та по півбулки французької (іноді дозволяли собі триста грамів докторської ковбаси на двох), а обідати бігали в студентську їдальню. Там готували такі супи, що й чорт би в них утопився, за м'ясом пірнаючи, а на друге — одна й та ж вермішель на гарнір, холодна, слизька, злипла докупи. І компот — не інакше з якогось паліччя. Гіркий, аж щелепи зводило.
Тож ми жили впроголодь, особливо коли настала зима з лютими морозами московськими, то і зовсім стало непереливки.
Економлячи гроші, до інституту їздили тільки "зайцями". Вискакували на кожній зупинці і, пробігши назад чи вперед, знову ускакували (подалі від кондуктора) та до наступної зупинки і їхали.
Та незважаючи на холод і голод, почуття гумору не втрачали: користалися кожною нагодою посміятися, пожартувати. Іноді в жартах переступали межу, особливо Грицько, та й я не був медом мазаний.
Якось, пам'ятаю, піднімалися в метро ескалатором. Я стояв за зграбненькою дамочкою, а позад мене — Грицько. 1 тільки я подумав, що от же яка оця дамочка, де вони й беруться такі гарненькі та ладні, як дамочка розвернулась та і вперіщила мене по щоці з усього маху.
Не пам'ятаю, як я з того метро й вискочив. Вогнем горіла щока, а тут ще й Грицько замалим не плаче од реготу. Потім уже, коли я прийшов до тями, він признався: ущипнув оту дамочку за сідничку. Пропустив поза мною руку, як клешню, та щосили й щипонув...