Та й як же не веселитися, читаючи ось такі рядки. (Вся п'єса — історія кохання учителя, який повернувся з війни, і молоденької вчительки). Учитель співа серенаду:
Руки ваші чудо, Виставить на блюдо, В інститут музичний, Як зразок класичний. Груди ваші чудо. Серцю охорона, Вперед виступають: Всій красі корона.
І ремарка автора, адресована, мабуть, майбутньому акторові: "Цю пісню виконувати на мотив "Інтернаціоналу".
А фінал!.. Там була ще й малолітня Оля, яка плуталася під ногами закоханих. І коли у фіналі ці двоє закоханих врешті-решт обнялися й поцілувалися, шокована Оля вигукнула:
"— Ой, що ви робите?!
Учителька, повернувшись до Олі:
— Олю, це ще не все!
Завіса..."
Настав час і мені опустити завісу. Міг би ще написати немало, матеріалу життєвого вистачило б не на одну сторінку,— розповісти хоча б про те, як проходила у волинських селах позика, що її випускали з року в рік, обдираючи селянина до нитки. Як в одному із сіл представники районної влади викачували (в буквальному розумінні цього слова) позику із священика. Загнали в бочку та й котили з крутої гірки донизу: "Передплачуй, цап бородатий, на дві тищі карбованців!" Бо люди того села заявили всі до одного: "Батюшка підпишеться, то підпишемося й ми". І доти спускали ту бочку, поки нещасний батюшка заволав: "Підпишусь!.. Підпишусь!.."
Багато про що міг би ще розповісти, але боюся так набриднути читачеві, що він позіхне, закриваючи на недочитаній сторінці книжку. До того ж уже світить літінститут, куди я вступив у тисяча дев'ятсот п'ятдесятому році.
Тож до побачення, дорогий мій читачу, дасть Бог, зустрінемось у третій частині.
На прощання ще хочу сказати от що. Мене можуть спитати навіть з докором: невже отам, на Волині, працюючи в редакції обласної газети, Ви тільки й знали, що вірно служили злій момоні, яка називалася радянською владою? Невже не прагнули робити людям добро?
Щодо злої момони. Ми щиро вірили в те, що радянська влада — найпрогресивніша в світі, що вона несе всім трудящим щасливе заможне життя, якщо не зараз, то в недалекому майбутньому. Що все оте зло — тимчасове, нетипове для нашої дійсності, а тому й не треба концентрувати на ньому увагу. Тим більше, що цим неодмінно скористаються люті вороги нашого устрою, оті буржуї-плутократи, які догнивають у капіталістичних країнах,— від Англії аж до Сполучених Штатів Америки.
А щодо добра... Робили й добро, чому ж не робили. Але все те добро топилося в океані зла, насилля й сваволі, що каламутно заливав у ті роки землі західних областей України.
Кінець другої частини
Частина третя
І
Москва. Літінститут. Перший курс.
Була спущена команда набирати в основному фронтовиків, і серед нас траплялися дяді сорокалітнього віку, а то навіть і старші. Значна частина викладачів, особливо жіноча,— молодша од нас, і як же їм важко було з нами справлятися!
Пам'ятаю викладачку німецької мови, зовсім іще юну красуню, яка щойно закінчила інститут іноземних мов. Ми терлися біля неї, як селезні, і дехто вже всерйоз подумував запросити її до ресторану з усіма можливими наслідками. Пройнявся цією ідеєю і мій земляк Грицько Лобарєв, з яким ми разом жили, він навіть домовився, що я йому позичу для цього штани, бо .його були добряче заношені. Лобарєва ми прозвали "вовкодавом", такий він мав успіх серед жіноти, і я не мав жодного сумніву, що наша красуня опустить перед ним усі прапори, але, на Грицькову біду, у неї невдовзі з'явився майор Генерального штабу Радянської армії, весь відпрасований та до блиску начищений, ще й з трьома рядками орденських колодок на мундирі. Тож Лобарєв уже пізніше мусив задовольнитися вже іншою викладачкою інституту, теж достобіса гарненькою, на якій і одружився невдовзі.
Красуня наша, поки що ніким не засватана, на лекціях частенько покашлювала, прикладаючи до червоних без жодного сліду помади губів сніжно-білу хустину. Й оте її тендітне "кахи... кахи..." нам теж дуже подобалось.
Якось в унісон їй став кашляти і я, застудившись, і викладачка, війнувши на мене чарівною посмішкою, сказала:
— Ви теж, як і я, кашляєте.
Й одразу ж із задніх рядів пролунав не бас навіть — пропитий басюра:
— У вас воопщє много общєво!.. Весь наш курс так сміхом і гримнув.
Пригадав цей епізод, щоб показати, як цим нещасним викладачам було важко з нами.
Якось викладачка іноземної літератури, теж молодша од нас, дозволила собі пожартувати, навівши французьку приказку: навіть од найкрасивішої жінки не можна вимагати більшого, ніж вона може дати. І ми, відповідаючи їй, обов'язково починали: "Як твердять французи, навіть од найкрасивішої жінки не можна вимагати більшого, ніж вона може дати..." Довели бідолашну до істерики.
Особливо викладачі намучились, приймаючи вступні екзамени. Була, повторюю, команда приймати фронтовиків у першу чергу, а з наших голів за воєнні та й повоєнні роки встигли вивітритись усі знання, що їх ми набули в школах.
Пам'ятаю, як один такий абітурієнт на прохання викладача показати на карті Камбоджу, довго плавав по морях-океанах, доки й пристав, як Колумб, до Південної Америки.
— Ось отут,— ткнув указівкою.
Я теж ледь не зрізався, уже не з географії, а з російської літератури, хоча література була моїм найулюбленішим предметом. Я жадібно ковтав усі новинки, що друкувалися в московських журналах ("Звезда" Казакевича, "Белая береза" Бубеннова), я знав їх майже напам'ять, смакуючи кожну сторінку, не сподобавсь мені лише наскільки великий, настільки й бездарний роман Ажаєва "Далеко от Москвы", нагороджений Сталінською премією, та ще й першого ступеня. Я жував його, жував та й кинув, так і недожований. (Вже пізніше я довідався, що Ажаєв описав майже з натури, як ув'язнені посеред тайги, на пекельному холоді, прокладали труби газопроводу, тільки в романі діяли вже не оточені вартою зеки, що хитались од голоду, а вільні й щасливі громадяни зореносного Союзу Радянського)
І треба ж було такому статися, що я на екзамені витяг білет, у якому стояло питання про цей проклятий роман! (Доля, мабуть, мстила мені за дві мої повістини) "Зображення комуністичної праці в романі Ажаєва "Далеко от Москвы",— було в тому білеті написано. А в моїй голові — лише спогад про труби.