— Врятували младенца! — радісно прокоментувала цю подію Олена Рябуха. Бісова жінка з першого ж погляду охрестила мене "младенцем"!
Та не тільки мене Ви рятували. Я не пам'ятаю жодного випадку, щоб Ви винесли комусь догану, хоча приводів для цього траплялося більше, ніж досить.
Особливо нам доткали оті триста рядків, що їх кожен щодня мав подати до газети. Ті прокляті рядки навіть у вихідні висіли над нашими головами, вони нас вимотували, доводили до нервового виснаження. Тож не дивно, що наші душі прагнули якоїсь розрядки. А що ми, колишні фронтовики, звиклі до ста грамів наркомівських (це стосувалося насамперед фронтовиків-офіцерів, яким перепадало і більше), що ми вміли робити для промивки душі, як не випити і закусити. В повоєнні роки це не вважалось гріхом, випивала й закушувала вся наша неосяжна країна, навіть сам Мікоян, виступаючи на партійному з'їзді, проголосив, що радянській людині, яка здобула таку перемогу, не сором і випити. І з краю в край за всіма застіллями гриміло:
Випьєм за Родіну, випьєм за Сталіна Випьєм і снова нальйом!
Ми теж частенько пили і наливали, і призвідцею всіх отих випивок був Іван Рой. Колишній фронтовик, офіцер, поранений в око. Замість вибитого ока носив скляне, що його вставили йому вже у Німеччині, і воно в нього блищало переможно та весело.
Як журналіст Рой був так собі, сидів в основному на інформашках, а якщо й зважувався інколи на кореспонденцію чи більшу статтю, то наш відповідальний секретар Яків Чернявський нещадно правив її, не лишаючи од написаного Роєм місця живого.
Зате не було чоловіка безжурнішого, ніж Іван Рой. Знав безліч анекдотів, міг переповідати їх годинами, нас потішаючи, я переконаний зараз, що в особі Роя естрада втратила неабиякого артиста.
Іще він визначався тим, що мав неабиякий нюх на спиртне. Де ним запахло. Частенько прибігав у редакцію, весело потираючи руки:
— Хлопці, в ресторані появилося свіже пиво з раками! Або:
— В забігайлівці продається спирт-сирець! Побігли, поки не випили!
Той похід за спиртом-сирцем (так називався неочищений спирт, щось середнє між динамітом і толом) я повік пам'ятатиму. Вийшли на вулицю, а там спекота, як у пеклі. Поки добралися до забігайлівки, всі були мокрі од поту. Хильнули по півсклянки тієї гримучої суміші, а закусити нічим, і ми, пороззявлявши роти, вибігли знову під пекуче сонце, шукаючи чергового шалмана, де б продавалась закуска, а вони як на гріх всі були зачинені, тож ми попо-моталися, кленучи Роя.
Так от цього Роя послали редактором виїзної газети в Камінь-Каширський район на лісозаготівлі. Саме тоді масово вирубували Волинські ліси (та хіба тільки Волинські, оголили дощенту й Карпати), відправляючи ділову деревину в основному на Донбас, що відбудовувався, а разом і стискаючи невблаганне кільце довкола оунівських банд. (Усіх повстанців називали тільки бандитами по традиції, що тягнулася ще з часів війни громадянської. Хто проти нас, той і бандит). Тож Рой, прибувши на нове місце призначення, почав свою діяльність із того, що виписав у лісгоспі на ім'я відповідального редактора цілий ящик господарського мила і одразу ж його, звісно, й пропив. А розплатитись забув. Тому невдовзі бухгалтерія й прислала на редакцію рахунок, в якому чорним по білому було написано: "За двісті шматків господарського мила, виданого редакторові "Радянської Волині" Ю. А. Лазебникові".
Як тут було не сказитись! Звільнити з роботи або, на крайній випадок, винести сувору догану? А Ви, Юхиме Антоновичу, пожалівши фронтовика-інваліда, обмежилися лишень обговоренням на черговій літучці.
Або прикрий випадок зі мною. Коли я таки організував сторінку про культуру райцентру, а райцентри й переплутав: подавав з одного, а назвав сусідній. Ще й виніс назву сусіднього у шапку на цілу сторінку.
Або вже випадок з Дерев'янком Миколою, моїм другом найближчим: написав передову статтю про підготовку до весняної сівби. В тій статті піддав суворій критиці одного начальника районного земельного відділу. "Начальник та-кий-то повинен зробити висновок і по-справжньому взятись за справу. Редакція чекає від нього відповіді".
Чекала б. Весь вік би чекала. Бо начальник той вже місяць лежав у могилі.
— Ви що там, мать-перемать! — ревів Профатілов у рурку.— Уже й мертвяків дістаєте із могил!
А в нас не було випадку, щоб Ви, Юхиме Антоновичу, винесли комусь догану. Обмежувалися обговоренням на летучках.
Я щойно згадував, що мало хто з нас цурався чарки. Особливо після виступу Мікояна — своєрідної індульгенції тим, хто любив перехилити за комір. Спився Дерев'янко Микола (до інфаркту допився), після сімейної драми, що лягла в основу мого роману майбутнього, став алкоголіком Яків Чернявський. Він, щоправда, згодом отямився, ліг лікуватися, але два чи три роки були з життя викреслені. Пам'ятаю своєрідного птаха зальотного серед журналістської братії колишнього редактора "Київської правди" гіркого п'яницю Антона Самохіна. "Київська правда" славилась до війни тим, що всі її редактори по черзі спивалися. Цей Самохін ніде не міг довго втриматися. Пару місяців побув і в нас, пропиваючи гонорари за кожну статтю надруковану, але після того як п'яний пішов на базар та, капелюха знявши, став жебрати гроші: "Пожертвуйте бідному журналістові на пропитаніє!" — терпець у Юхима Антоновича нарешті ввірвався і він вирядив Самохіна геть. Невідомо, де він подівся, на якому кладовищі і згнив. А може, й не згнив? Може, й досі лежить цілий-цілісінький: настільки був проспиртований.
Та годі про це, а то читач ще подумає, що всі ми суціль були алкашами. Розповім краще про нараду молодих письменників, яка відбулася у Києві, в приміщенні цека, і вів її не хто інший, як Лазар Моисеевич Каганович. Присвячена вона була побиттю та розвінчанню старої когорти письменників, які уціліли під час погромів тридцятих років, їх звинувачували в злісному націоналізмові, в тому, що вони впродовж цих років не перебудувалися та не розкаялися, і ми, молоді та зубаті, повинні були їх дошматовувати до кінця. На ту нараду від Волинської області були запрошені я та Чернявський. Я їхав як поет-початківець, Чернявський — як гуморист, автор багатьох фейлетонів.