Цілий день я розмовляв з тими партизанами, що, не шкодуючи ні життя, ані власної крові, всі роки окупації провоювали з фашистами. Всі вони були молодими і якось особливо красивими. Припав мені до душі й кулеметник Альоша, росіянин, родом з Орловщини, який утік з фашистського табору, розташованого у самому центрі Німеччини, та й прибився до цього загону. Уже одна розповідь про його втечу та мандрівку через Німеччину й Польщу — заслуговувала великого нарису. А як він воював! Недарма ж окупанти призначили велику грошову винагороду за голову "бандита Альоші". А інші як воювали! Я списав майже весь блокнот бойовими епізодами, про які вони розповідали.
Кілька днів готував цілу сторінку, присвячену бойовим діям загону.
А потім мене покликав Лазебник:
— Де ваші записи про загін?
— Уже все майже готове,— доповів йому з гордістю.— Завтра й закінчу..
— Принесіть! Все принесіть!
— І блокнот?
— Блокнот в першу чергу!
З подивом приніс блокнот і все, що встиг написати.
— Кидайте в грубку! І забудьте про те, що писали.
— Чому? Як же я їм і в очі гляну!
— Навряд чи Вам удасться це зробити. Вони вже заарештовані.
— За віщо?? — вирвалось у мене.
— Це партизани, тільки не наші. Націоналісти. їх будуть судити.
— Усіх?
— Всіх до одного.
В грубці, підгодованій папером, зажерливо розгорався вогонь. Я дивився, як чорніють, обуглюючись, списані сторінки блокнота, і мені здавалося, що у тому вогні, вмираючи, корчаться голоси людей, із якими я розмовляв. Іще чомусь я думав про кулеметника Альошу. "Ми орловскіє!" — доносилося з грубки.
Я пам'ятаю, як мені було гірко та боляче, було таке відчуття, наче я зрадив отих всіх людей, кинув їх власноруч у вогонь. Лише пізніше, набагато пізніше я зрозумів, що, спалюючи оті папери, Ви, Юхиме Антоновичу, в першу чергу рятували мене. Ви знали, яка небезпека нависла наді мною, що чекало б мене, коли б отой блокнот, оті усі аркуші, моєю рукою і списані, та потрапили до недремних органів НКВС.
Так чи не так, Юхиме Антоновичу?
По своїй натурі Ви добра Людина. Були для нас усіх якщо не батьком, то старшим товаришем, другом. Кожен із нас міг зайти до Вас в кабінет, щоб поділитися сумнівними проблемами, навіть тими, що виникали в житті особистому... Пам'ятаєте, як ви врятували мою молоденьку дружину? (Я тоді навчався в літінституті, в Москві, і вже начебто й не належав до колективу редакції). Та коли до Вас (саме до Вас) прибігла моя перелякана матуся: "Помирає невістонька!" — Ви підняли на ноги весь пологовий будинок, і дружина та новонароджений син були врятовані.
А як Ви захищали нас у сорок восьмому році, коли на Вкраїну прийшов Каганович та розгорнув боротьбу з українським буржуазним націоналізмом! Коли лисий пройдисвіт Гаркуша ("У нього хоч і голова лиса, зате думки кучеряві," — сказала якось про нього Олена Рябуха), секретар обкому Волинської області по пропаганді, заходився й собі вишуковувати націоналістів у нашій редакції. Він націлився на деякі надруковані в газеті статті, зокрема й на організовані мною: про визначні місця на Волині (замок Любарта, Берестечко), твердячи, що вони пахнуть націоналістичним душком. І скільки ж Вам довелося поповою-вати з цим високопартійним донощиком. Не побоялися нажити собі лютого ворога.
А коли мене стали тіпати на всіх партійних рівнях за злощасний цикл віршів!
Окрім кореспонденції та нарисів, окрім оповіданнячок, я грішив іще віршами. Друкував їх частенько в газеті, один із них впав навіть у око Павлу Григоровичу Тичині, і великий поет розхвалив мене на всю Україну. Ось цей вірш:
Ми в боях намучились немало, Обійшли півсвіту у строю, Ми у смерті з боєм виривали Нескориму молодість свою. Рани наші не перелічити, Як і трупи наших ворогів. Бо ми хочем, ми бажаєм жити. Щоби світ посмішками яснів. Щоб дзвеніла молодість піснями.
Розсипалась сміхом по землі.
Тому й гнів повсюди ходить з нами.
Тому й кулі наші вічно злі.
Звичайно ж, од визнання самого Тичини я перебував на сьомому небі.
А тут саме був надрукований цикл ліричних поезій Максима Тадейовича Рильського, мого найулюбленішого поета, і я просто п'янів од цих віршів, читаючи такі ось рядки:
Ластівки літають, бо літається, І Ганнуся любить, бо пора. Хвилею зеленою здіймається Навесні Батиєва гора.
Я їх вивчив напам'ять, вони бриніли в мені святково і радісно, мене огортала невимовно світла печаль, всі молоденькі жінки та дівчата здавалися мені таємниче прекрасними, всі люди — усміхнено добрими. Мені хотілося зробити для них щось таке... щось таке особливе... А що я міг зробити, як не написати й собі ліричний цикл віршів? Я його й написав, за один присіст написав. І починався він так:
Сизокрилою голубкою
Я тебе знайду?
Стала ти моєю любкою
В золотім саду.
Цілувала, віддавалася,
Спрага ж як була,
Бо незнаною зосталася.
Свіжою пішла.
І солодкий біль не гоїться,
Вік йому цвісти.
Що у серці моїм коїться,
Знаєш лише ти.
А закінчувався цикл зовсім уже на ноті мінорній:
Осінь стукає в вікно: Ви готові? Ви готові? Відцвіли уже давно Чорнобривці тонкоброві. Відійшли минулі дні, Що мені весна нашила. Ти наснилась теж мені. Чи не правда, моя мила? Це було давним-давно... Або й зовсім не бувало... Я не знаю... Все зів'яло... Осінь стукає в вікно.
На свою біду, я відніс оці вірші на радіостудію, згодом вони пролунали в ефірі, а буквально через день у центральній пресі почали бити Максима Тадейовича Рильського за отой його цикл. Тож і мої віршики звалилися на голови начальству місцевому, як манна небесна: знайшли свого
Рильського! Мене стали товкти на всіх рівнях, на партійних нарадах та конференціях, звинувачуючи в міщанстві та запопадницьких настроях, навіть Гаркуша зацікавився моєю особою. Викликав до себе в обком, довго докоряв та вичитував, поцікавився навіть, чи моя жінка не вигнала мене за оці віршики з хати. Весь Луцьк знав, яка ревнива жінка в Гаркуші.
— А може, я про неї й писав! — відповів я, ображений.
— Так я вам і повірив! Який дурень стане про свою жінку отакі вірші писати!
Справа замалим не дійшла до партійних зборів уже в нашій редакції. Готувалася доповідь "Про моральний розклад комуніста Дімарова", коли Ви, Юхиме Антоновичу, покликали секретаря партійної організації й пораїли йому відкласти ці збори на невизначений час.