Провінціалки

Сторінка 9 з 14

Стельмах Ярослав

Сергій. Ех, не розуміють душі поета. Гаразд, не я перший. Танюшо, за твої університети, не в горьківському розумінні цих слів, а в цілком прямому. За твою битву при Каннах — як там, коли вона сталася?

Таня пересмикує плечиком: або не пригадує, або не хоче відповідати

І правильно, не забивай собі голови минулим. Думай про майбутнє і про те, що Борин тато з тобою.

Світлана (тріумфально). Ось. Так я і знала!

Борис. Е-е-е...

С е р г і й. А що? Що я сказав? Ми всі з тобою. Я навіть прийду до тебе на іспит.

Світлана. Вона просто мріє.

Сергій. Так, мріє, але соромиться сказати. (Дивиться у вічі Світлані.) Вона дуже сором'язлива і скромна дівчинка. Шкода, не збирається заміж, я з нею одружився б. Ех, Лідіє Андріївно, як ми зажили б! Я маю на увазі — ми всі!

Борис. Здається, ми відхилились.

С е р г і й. І справді. Роки, роки... Ну, за вищесказане!

Вмить наливає собі в чарку й перехиляє її. Оскільки таке завершення застільних думок уголос сталося блискавично, присутні, не зметикувавши, що все вже сказано, спантеличено втуплюються в Сергія, він же незворушно тицяє виделкою в одну з тарілок і щось уже жує.

С в і т л а н а. От свиня.

Сергій. М-м? Хто?

Борис. Та-ак...

Сергій (наче прозрів). Любі мої! Це я, так? Чимось вас засмутив? От... (Награно-зніяковіло показує на свою тарілку.) Лідіє Андріївно, чудово. Так смачно! Якщо й Таня так готує... Наче в мами побував. Наче в сестри рідної. Ну, можна й закурити, а то все їмо та їмо... (Дістає сигарету, клацає запальничкою.)

Світлана. Тільки не за столом. Ти ж не в себе, на улюбленій роботі.

Сергій (криво осміхнувся). Слухаю, слухаю. Справедливо. Вказали на місце-с. Я на лавочці посиджу, а ви тут поки без мене, в родинному колі. Адже так і не поговорили.

С в і т л а н а. Та вже за тобою вставиш слово.

Сергій. От саме й нагода. (Пішов до дверей, повернувся. ) Я недовго.

С в і т л а н а. Та можеш і затриматись.

Сергій клацає вимикачем коло дверей — у дворі спалахнула лампочка,

освітила ґанок і лавку. Вийшов у двері, обійшов ріг будинку, важко опустився на лавку Сидить, втупивши погляд кудись униз, з незапаленою сигаретою в губах, і в цей час, мовби чогось остерігаючись, та заразом і зраділо, з'являється й підходить до нього Старий.

Сергій байдужно глянув на нього і знов опустив голову.

Старий. Добридень, синку.

Сергій. Привіт, батю, привіт!

Старий. Що, не впізнав?

Уважніше придивився до нього Сергій, а тоді різко оглянувся на вікна холу: ні, здасться, все спокійно.

С є р г і й. А що впізнавати? Чого тобі треба?

Старий. Та ось ти мені потрібен. Сильно побалакати хотів.

С е р г і й. Ну, знайшов час. (Знову озирнувся.) Люди відпочивають. Іншим разом як-небудь. Ти йди собі.

Старий. Куди ж мені йти?

С е р г і й. А я звідки знаю? В мене, бач, зараз депресія, раптове загострення синдрому. Слід побути на самоті, розумієш? Присутність людей діє на мене дуже руйнівно. Ну все, батьку, щасливо.

Старий. Невже не впізнаєш?

Сергій. Та ні, батьку. Ну, ти йди. Не до тебе тут.

Старий. Ти й годі, взимку, гнав мене.

С е р г і й. І тоді не до тебе було.

Старий. Впізнав-таки?

Сергій. Що ти все "впізнав" та "впізнав", наче я твій син рідний, аліменти тобі платити відмовляюсь? Ну, впізнав, впізнав, а далі що?

С т а р и й. А ти що, поспішаєш куди?

Сергій. Поспішаю, батю, поспішаю. Книжку дописую — завтра до видавництва маю нести перед від'їздом у тропічні країни. (Знову глянув на вікна.) Ну...

С т а р и й. А батько в тебе є?

С е р г і й. Є, рідненький, є. Тобі, може, анкету свою заповнити? Цікавишся життям визначних людей? Стенд готуєш у червоному кутку? То ти адресу залиш — я надішлю.

Старий. Немає в мене адреси.

Сергій. Ну, немає! У всіх є, а в тебе немає.

С т а р и й. А от синочок мій вигнав мене, такий же шельма, як і ти.

Сергій. Ну, батю, чого це ти? Що це за слова в тебе?

Старий. Та ти не ображайся. І я не ображаюсь. Всі ми нині однакові, куди не кинь. Серця немає, серця... Я своє прожив, а йому своє жити. Тільки як жити буде з гріхом таким на совісті?

Сергій. Еге-е... А ти, чуєш, до газети напиши.

С г а р и й. А що газета?

Сергій. Квартиру тобі поверне, площу житлову.

С т а р и й. А сина вона мені поверне?

Сергій (зараз він дуже серйозний). Як же ти так?

С т а р и й. А що я — як же він так? Хоча, звісно, сам, мабуть, і винен, раз таке щастя викохав. Добре хоч матері його вже немає,— от би пораділа дитяткові.

С е р г і й. А він у тебе один?

Старий. Один, один. Добре хоч один, а то всі такими були б, га?

С е р г і й. А може, кращими?

Старий. Де там кращими, коли одного не зміг людиною зробити. А взагалі, чесно кажучи, яким там я йому був батьком. Пив я... Тебе як звуть?

Сергій. Сергієм.

Старий. Пив я, Серьожко, сильно. Душу міг за це діло закласти. Скільки разів вони з матір'ю мене під парканами всілякими розшукували, скільки разів я за мамкою його на дурну голову з сокирою ганявся... Який там з мене приклад. От і маю.

Пауза. Уважно дивиться на нього Сергій

С е р г і й. Та ні, батьку. Не пив ти. Не можна тобі пити.

С т а р и й. А ти звідки знаєш?

Сергій. Вчили мене. Взнавати.

С т а р и й. На доктора, га?

С е р г і й. На лікаря.

Старий. Правда твоя... Жінку свою я сильно любив. Кінець роботи — зразу додому, ніг своїх не чую. Нема її — місця собі не знаходжу, все у вікно виглядаю чи на ґанку тупцяю... Ґанок у нас такий був, з дашком, і лавочка збоку; влітку завжди на ній відро з водою стояло, в затінку. А жона моя, Серьожо, була...

Сергій. Вродлива?

С т а р и й. Та не те щоб сильно вродлива, а така, знаєш... Як тобі сказати. Така... (Притулив долоню до очей і вмовк.) Дивлюсь на неї і все думаю: за що ж мені щастя таке на землі призначено? А вона от, поруч... Хочеш — торкнися, а хочеш — так дивись. І дитя коли ждали — от, думав, заживемо, заживемо утрьох... Ну, а тоді війна, звісно... У полоні опинився через поранення, а в таборах набувся... І повернувся я не скоро. Але живий лишився, живий. Досі дивуюся, як я все те витримав. А от сиджу ж перед тобою... Ну, як ми потім — то довга історія. Непогано жили, хоча, звичайно, роки спливли. Та от померла дружина моя, і з'ясувалося — ще в ті часи повоєнні заповіт вона склала та будинок на сина переписала. Про всяк випадок. Воно, звичайно, правильно — часи нелегкі, а батько, я тобто, невідомо коли повернеться, та чи й повернеться. Син вже одружений, діти... Двоє. І виявилося — нема мені місця в домі моїм, де я його зачав, де жону мою на руках носив, під образами садовив. Робітник тепер з мене який там... Та хіба в цьому діло, скажи ти мені? Я, каже, поки ти по таборах валандався, листя з дерев об'їдав. То хіба ж я в тому винен? Хіба я війну придумав?.. А сторож тобі не потрібен? Знаєш — усяке може статися. От нещодавно в такий же дім залізли, взяти нічого не взяли, а меблі сокирою понівечили, книжки попалили. Я й грошей не брав би.