Лідія Андріївна (тихо). Коли помер мій чоловік.
Сергій. Так, це сумно. Але ми зараз не про те. Ось хочете, я... я ризикую, але думаю, що, можливо, навіть здобуду вашу прихильність. Так, ви мене не любите, вам і нема за віщо мене любити... Проте... (Виймає з гаманця дві банкноти вартістю в двадцять п'ять і п'ятдесят карбованців.) Ось. Котра з них вам більше до смаку?
Лідія Андріївна розгублено мовчить, не знаючи, чим усе завершиться
Можна і... (Заглядає до гаманця, але тут-таки складає його.) Стольничка, на жаль, немає.
А на галерею тим часом тихо вийшла з кімнати Бориса Світлана.
Вона вже в халатику. Спинилась, з цікавістю спостерігає.
Ну, то як? Я вам допоможу. Найпевніше оця, так9 (Злегка помахав п 'ятдесятьма карбованцями.) Платоспроможність більша, виглядає поважніше. Та й колір, між нами кажучи, мені більше до душі. Ненав'язлива зеленкувата гама облагороджує очі, самопочуття й нервову систему. Надто коли їх багато. І зазначте — за кожну треба ходити на роботу майже півмісяця. (Швидко шматує гроші.)
Лідія Андріївна майже в колапсі подалася наперед, не в змозі здобутися
бодай на звук Таня більш-менш спокійно зважує цю сцену
Світлана. Браво! Виконано чудово! А чого ж не сто? Шкода?
Сергій (ледь збентежився). А, і ти... Не знайшов, не знайшов. А шукав — у мене й свідки є. (Злегка картинно вклоняється їй.)
Світлана. Блазень. (Зникає за дверима кімнати Бориса.)
Сергій. Так, блазень. Але блазень при грошах. А в такому випадку це вже не блазень, а весела людина. А веселій людині можна те, чого не можна людині нудній. А нудними люди стають здебільшого від того, що весь час думають, де б їм роздобути гроші. То чи не краще...
Таня. Гроші! Гроші! Невже більше нема про що говорити?
С е р г і й. Є, Танюшо, але про них найприємніше. От і мамочка тобі скаже.
Лідія Андріївна (здобулася на мову). Навіщо ви? Це ж...
Сергій (насмішкувато). Авжеж, авжеж. Гроші. Саме так. Мені захотілося вас розважити.
Лідія Андріївна кволо змахнула рукою
А що робити, Лідіє Андріївно, як жити? Ось ви мені все дорікаєте, а в мене хвора мати. І одна ампула коштує сім карбованців. На руках, звичайно. А не на руках не дістати, як і все інше. І моєї зарплати вистачило б на п'ятнадцять ін'єкцій хворій мамі, а їй ще й їсти треба, між іншим. А базар дорожчає з кожним роком. А я люблю горіхи, мені потрібний ізюм — у мене серце теж, знаєте, не зовсім...
Лідія А н д р і ї в н а. Ви б курили менше.
С е р г і й. Ну от, зразу й докори. А пачка — півтора карбованця. На день. На місяць — сорок п'ять. А махорку — ні, не можу. Не звик. Можна було б, правда, списати на дивацтво, але в такому разі ризикуєш набути міцної репутації дивака: курити лише махорку, пити лише горілку, одягатися лише у вітчизняне, їздити тільки у громадському транспорті, купувати лише те, що на прилавку. Та і яке там дивацтво: виходить, уся країна — самі диваки. А де ж нормальні люди?
Лідія Андріївна. Усе, що ви говорите і як ви живете — протизаконно.
Сергій. Помилочка, Лідіє Андріївно. Холодно, холодно. Це раніше так вважалося. Країна еволюціонує, ви що, газет не читаєте? Та, попри все, звичайно, іноді я замислююсь над тим, скільки хворих я міг би вилікувати за той час, що його віддаю своїй несуміжній професії...
Лідія А н д р і ї в н а. От бачите.
Сергій. ...Але увечері, підрахувавши денну виручку, я одразу заспокоююсь. (Довірчо.) Засинаю я легко.
Лідія Андріївна (саркастично). І що ж це у вас за несуміжна професія така?
С е р г і й. А я ставлю секретки. На автомобілі, розумієте? Щоб їх не могли вкрасти. Якість надзвичайна. Гарантія — сто процентів. Стою, так би мовити, на сторожі законності й правопорядку. Власники мене на руках носять. Телефон мій передають один одному, мов святиню. І їх можна зрозуміти. Руки, правда (звів руки), трохи відгонять бензином, але ж наш хворий чого тільки не стерпить, правда?
Лідія А н д р і ї в н а. І скільки ж ви заробляєте?
С е р г і й. А, Лідіє Андріївно, все одно втратите лік. На цукерки діткам вистачає.
Лідія А н д р і ї в н а. І все-таки?
Сергій. Бачте, на нинішні часи запити в мене досить-таки скромні — я ніколи не зазіхав на надмірні суми... Вам я скажу одверто, я до вас ставлюся дуже прихильно: в середньому сто карбованців. Вартості детальок я, звісно, до уваги не беру.
Лідія Андріївна (з надією). На тиждень?
С е р г і й. На тиждень? У нас такими проміжками часу облік грошам не ведеться.
Лідія А н д р і ї в н а. На місяць?
С е р г і й. На день, звичайно. А що? І по заслузі, як мовиться. Руки в мене золоті. Мені б нейрохірургом...
Лідія Андріївна. Це ж що, три тисячі на місяць?
Сергій. Ну, коли менше, а коли і... Само собою переростки, але хто ж на них зважає заради спільної справи? Е-е, ви що, мамочко? Що з вами? (До Тані.) Здається, матінці погано.
Т а н я. Мамо! Мамо!
Лідія Андріївна. Зараз... зараз я..
Сергій. Ну-ну, Лідіє Андріївно, ви нас не лякайте.
Лідія Андріївна. Так-так, зараз. (Зібралася з думками.) Це... це все підло.
Сергій (засмутився). Ну от, так і знав! З дорогою душею, з розкритими обіймами, з найкращими намірами, щиросердо... А тебе ось так. Прикро. До речі, а чи не віддати вам Тетянку до мене в учениці?
Лідія А н д р і ї в н а. І чого ж ви її... навчите?
Сергій. Іронія ваша недоречна. Я серйозно. Скоро вона за тиждень, — ось тут і згодяться, мамочко, ваші мірки, — зароблятиме більше, ніж ви зі своїм стажем за місяць, а через рік зможе вибирати будь-який вуз країни на власний розсуд. Звісно, знадобляться й знання, але в доступних межах: більш-менш грамотно написати заяву при вступі і заповнити анкету. Анкета, як я зрозумів, годяща, так? От і добре. Але такі ж анкети майже у всіх, а от можливості... То дамо ж дівчинці можливість, само собою, якщо на той час вона взагалі захоче вступати.
Протестуючий жест Лідії Андріївни.
(Зумисне збентежено.) Ой, я, здається, знов щось не те сказав. Такий уже я весь недоладний, недоречний. Це від комплексів. У мене повно комплексів. А що ви думаєте, у кого на моєму місці їх не було б? Скінчив вуз, а працюю не за фахом. Була забезпечена нібито цілком пристойна зарплата, а заробляю у двадцять разів більше. Років за п'ятнадцять цілком міг би вселитися до однокімнатної державної квартири, а в мене вже є більша і краща. І своя власна. І давно. Були відкриті всі дороги... (Співає.) На-ам, мо-оло-дим... (На інший мотив.) Відкриті всі доро-оги... Знаєте? А я знайшов ще й стежечку, і знову ж таки свою. Думаєте, я від усього цього не страждаю? Чи ж не впливає це на мою психіку, не розхитує вщент мої нерви? Ви ж помітили, сподіваюсь, що я дуже нервовий. (Пересмикується, неначе в конвульсії.) Га?