– Для мене це незбагненна річ! – Або: – А тепер скажи мені, що нам діяти далі?
Молодик удавав, ніби нічого не помічає, спокійно дослухав усі настанови К., занотував щось і пішов, уклонившись як К., так і дядькові, що, до речі, саме повернувся до нього плечима, визирав з вікна і, випроставши руки, жмакав штори. Тільки-но зачинилися двері кабінету, як дядько закричав:
– Нарешті той писарчук забрався і нам уже можна йти! Нарешті!
На жаль, ніяк не щастило вблагати дядька нічого не розпитувати про процес у вестибюлі, де ходили окремі службовці та служники і де саме тієї миті крутився й заступник директора.
– Отже, Йозефе, – заговорив дядько, – ледве помітно відповівши на шанобливі уклони навколишніх, – тепер скажи мені відверто, що це за процес.
К. зронив кілька незначущих зауважень, на мить засміявся і лише на сходах пояснив дядькові, що нічого не хотів казати перед людьми.
– Правильно, – схвалив дядько, – а от тепер кажи. – Дядько слухав, схиливши голову й квапливо попахкуючи сигарою.
– Передусім, дядьку, – мовив К., – це не такий процес, який розглядає звичайне правосуддя.
– Це вже погано, – зітхнув дядько.
– Чого? – подивився на дядька К.
– Думаю, погано, – проказав дядько знову. Тепер вони вже стояли за дверима банку на сходах, але портьє, здається, нашорошив вуха, і К. потяг дядька вниз, жвавий вуличний рух підхопив їх. Дядько, вчепившись за К., уже не розпитував так настирливо про процес, якийсь час вони йшли навіть мовчки.
– Що, власне, сталося? – спитав нарешті дядько і зупинився так раптово, що перехожі, які йшли позаду, злякано відсахнулися. – Такі речі зненацька не стаються, до них готуються дуже довго, мали бути якісь провісники, – чому ти мені нічого не писав? Ти ж знаєш, для тебе я зроблю все, певною мірою я й донині твій опікун і досі я цим тільки пишався. Я, звісно, й тепер допомагатиму тобі, та коли процес уже йде, допомагати ой як важко. Хай там як, а тобі найкраще негайно взяти коротеньку відпустку й приїхати до нас у село. Я аж тепер побачив, що ти трохи змарнів. У селі ти наберешся сили, і це добре, бо попереду в тебе ще великі випробування. Крім того, так ти почасти уникнеш правосуддя. Тут суд має всі можливі засоби впливу і в разі потреби автоматично застосовує їх до тебе, натомість коли ти в селі, треба або делегувати туди судовий орган, або ж впливати там на тебе через листи, телеграф і телефон. Звичайно, сила правосуддя ослабне, і хоч визволення не буде, ти зможеш відітхнути.
– Вони можуть заборонити мені виїздити, – заперечив К., сприймаючи дядькові слова раніше, ніж той вимовляв їх.
– Я не вірю, що вони таке вчинять, – замислено проказав дядько, – суд не втратить дуже багато своєї влади, якщо ти від'їдеш.
– Я гадав, – мовив К. і схопив дядька під руку, щоб не дати йому зупинитись, – ніби ти надаси цим подіям ще меншої уваги, ніж я, а вони он як прикро тебе вразили.
– Йозефе, – заволав дядько, що прагнув вивільнитись і таки зупинитись, проте К. не пускав його, – ти дуже змінився, ти завжди мав такий гострий, проникливий розум, і невже саме тепер ти його відцурався? Невже ти хочеш програти процес? Ти хоч знаєш, що це означає? Означає, що тебе просто викреслять. А разом з тобою всіх родичів або ж принаймні змусять їх простертись і плазувати. Йозефе, опануй себе. Твоя байдужість незбагненна для мого розуму. Як подивитись на тебе, можна повірити й приказці: "Як отакий процес у тебе, ти вже програв, судитися не треба".
– Любий дядьку, – заспокоював К., – тут не треба хвилюватися ні тобі, ні мені. Коли людина стривожена, процес годі виграти, – повір бодай трохи моєму практичному досвідові, так само як і я завжди, навіть тепер, дуже шаную твій досвід, хоч інколи він мене приголомшував. Ти кажеш, мовляв, через процес страждатиме вся наша родина, – признаюсь, цього вже я не годен зрозуміти, але дарма, це річ другорядна, – тож я залюбки в усьому дослухатимусь до твоїх порад. Тільки от, на відміну від тебе, я вважаю, що поїздка в село не дасть мені жодної користі, вона скидалася б на втечу і засвідчувала б провину. Крім того, там мене б іще тяжче переслідували, можливо, навіть прискорили б розгляд справи.
– Слушно, – згодився дядько таким тоном, ніби вони нарешті дійшли порозуміння, – але я пропоную, бо бачу, що, коли ти залишишся тут, справа опиниться під загрозою внаслідок твоєї байдужості, мабуть, буде найкраще, як я замість тебе сам заопікуюся нею. Та якби й ти доклав усіх зусиль і зосередився на ній, було б, звичайно, ще краще.
– Отже, бачу, що ми тепер однодушні, – сказав К. – І яка ж твоя пропозиція, що мені робити насамперед?
– Я мушу, звісно, спершу обміркувати справу, – мовив дядько. – Адже подумай: я вже мало не двадцять років майже безвиїзно прожив у селі і тому стратив нюх на такі справи. Мої різноманітні й важливі зв'язки із впливовими людьми, яких ти, напевне, знаєш уже краще, за цей час трохи ослабли. Знаєш, там, у селі, я майже самотній. А цю відірваність від людей помічаєш саме при таких-от нагодах. До того ж твоя справа – почасти несподіванка для мене, дарма що я, хоч як дивно, про щось уже здогадувавсь іще з Ерниного листа, а сьогодні, подивившись на тебе, бачу геть усе, як на долоні. Але це пусте, тепер найголовніше – не марнувати часу. – Ще говорячи, дядько став навшпиньки, махнув якійсь машині і вже тягнув К. за собою в автомобіль, водночас називаючи водієві адресу. – Ми поїдемо до адвоката Гулда, – сповіщав дядько, – це мій шкільний товариш. Ти, певне, чув його ім'я? Не чув? Дивно. Таж він як оборонець і захисник знедолених має чималу славу. Як до людини я маю до нього величезну довіру.
– Як на мене, все, що ти робитимеш, – слушне, – відказав К., хоча кваплива настирливість, із якою дядько брався до справи, трохи непокоїла його. Не дуже тішила й думка звертатись як звинувачений до адвоката для злидарів. – Я й не знав, – провадив К. далі, – що в таких справах теж можна йти до адвоката.
– Та звичайно, – відказав йому дядько, – це ж очевидна річ. Чом би й ні? А тепер розкажи мені все, що досі з тобою трапилось, щоб я мав докладну інформацію.
К. одразу почав розповідати, нічого не замовчуючи, така відвертість і щирість становили його єдиний протест проти дядькового твердження, буцімто процес може стати великою ганьбою для родини. Ім'я панни Бюрстнер він згадав лише раз, та й то мимохідь, але ця побіжна згадка не зашкодила щирості оповіді, бо панна Бюрстнер з процесом була зовсім не пов'язана. Розповідаючи, К. дививсь у вікно й постеріг, що вони під'їжджають саме до того передмістя, де працює канцелярія суду, він звернув на те дядькову увагу, але дядько не добачив у тому збігові нічого дивного. Авто зупинилось перед похмурим будинком. Дядько смикнув за дзвоник уже на першому поверсі біля перших дверей; поки вони чекали, він вишкірював довжелезні зуби й шепотів: