— Куди ми їдем? — питає панич.
— До міста, сину,— каже тато.— Ти ще не був у місті — побачиш, які там дива! Коники повироблювані, песики не живі, а як живі брешуть, креміння, кресала, що багаття крешуть, тютюн, всякі крами, всякі ласощі... Сказано: в місті.
А панич так слухає. "Ото,— думає,— надивлюсь на ті дива! налюбуюся, які-то вони, що я їх зроду не бачив".
От і до міста в'їхали. Панич все розглядає та розпитує: "А то що? а то? а то?" Батько все розтолковує і завів аж у крамницю — то-то йому подобається... Да йому все подобалось — і то гарне, а то ще краще, а то ще. Купувати ж нічого не купує, тільки ріжків щось з хунт купив, і то сам батько.
Так проходили вони до самісінького вечора, що син все розпитував, а батько все розтолковував. Поки ж було тісно, як на ярмарку — сказано, то нічого; да от і сонечко сіло, на ярмарку зрідло, і так гарнесенько надворі — ні пече, ні холодно — саме гуляти. То панства й висоталось на місто, наче з рукава його висипав. Та все такі повбирані — куди-куди! І панянок гурточок іде — хороші, як ягідки, да перещеплені, як оса, на стану погойдуються. А панич і завважив й та й розглядає.
— Овва! — озвавсь батько і каже: — Тікаймо сину! — і майнув собі.
— Чого, тату, втікати? — промовив син, і собі за батьком, аж підбігцем.
— А он! Не бачиш? — показує на панянок.
— Та я бачу, тільки не знаю, що воно за диво таке.
— Покуси, сину, покуси! Втікаймо!
І пішли. А панич все приглядається, аж стає та придивляється, і заговорив:
— То це ті покуси, тату, що ви говорили мені?
— А це, сину! — озвавсь пан,— то від них все зле на світі.
А син озвався:
— Хоч вони й покуси, папонька, а проте хороші собою. Дивіться — які чорноброві та білолиці! А як бадьоряться!.. І щось жебонить собі — га-а-а!.. Папонька! Чи бачите? І сміється — га-а-а!..
— Та я вже бачив їх не раз! і знаю, що вони й гарні, і все. Спочатку навіть і добрі видаються, а як уже спійме й в свої руки, то и годі не знає — мучить.
Панич слухав і не слухав; його все кортіло зачепить покусу, та не знав як. То він і заговорив до тата:
— А їх,— каже,— за гроші можна достати?
— Чому ні!
— То купіть мені! — кинувся панич, як опарений.
— Цур тобі! А це нащо? Ото це! Для чого вони тобі?
— Одну лиш, тату, я більше не хочу! Оту чорноброву, що біле личенько та карії очі.
"От тобі й вивчив! — дума собі тато,— пропав хлопець, та й годі..." І ходить сам не свій, мало не плаче, а син все своє та й своє: "Купіть, папонька, покусу..."
Що тут робити?! Завіз батько ізнов до лісу та ще строгіше заказав про жінок не говорити. Да панич і сам про жінок не згадував? А все лиш про покуси, про дівчат, значиться. І таки женився і жив, ще й куди як добре!..
Отаке-то диво цей світ! Що б, здається, хлопцеві обійтись? І батько на те ж вчив! Та ба — проти сили не попреш, з чим родився, з тим і вмреш... І підчепить інший біду, що неабияк і скараскається; а другому, то карай, боже, і повік: з жінкою щастя, як рукою пригорнув. Тим-то я й казав, що, дивлячись збоку, не знаєш, що думати, що й гадати.
О дівчата-дівчата! Бодай же вас опанувало! Нема добра, як дівчина, та нема ж і лиха, як вона!..