Цього разу дядя Вася зайшов до канцелярії наприкінці робочого дня, коли тут, окрім мене, нікого не було.
— Тобі часом не треба прибиральниці? — спитав він по-діловому, хоч розподіл робочої сили зовсім не входив у його обов'язки.
— За штатом у канцелярії повинна бути одна одиниця — кур'єр-прибиральник чи прибиральниця, але на цьому місці вже є людина, — ухильно відповів я, не розуміючи, чого, власне, Шкатову треба від мене.
— Знаю. Але в мене є для тебе хороша дівка. Твоя землячка — українка. Візьми її! — наполягав чомусь дядя Вася, і я став уже нишком думати, чи не хоче цей начальник 3-ї частини впихнути в канцелярію свою людину — "стукачку", як кажуть таборовці: органи безпеки повинні скрізь усе бачити й усе чути.
— Одна тільки біда — вона глухоніма, а так дуже хороша роботяща дівка! — вихваляв далі свою протеже дядя Вася, і це ще більше насторожило мене. Не інакше як сексотку рекомендує і то спеціально стежити за мною: бо, крім мене, тут працює тільки кур'єр Лапшин, засуджений на три роки за побутовий злочин, і він навряд чи може цікавити 3-тю частину. Усім відомо, що в Лапшина, поза бажанням щось попоїсти й десь стрельнути покурити, інших бажань нема.
— Треба, щоб начальник району дав наказ увільнити з кур'єрства Лапшина, хоч той добре справляється з своїми обов'язками... — промовив я, але дядя Вася спинив мене:
— Не треба увільняти Лапшина^ хай і Лапшин буде, й Настю візьмеш.
— Але ж то буде дві одиниці, — нерішуче зауважив я, та дядя Вася заспокоїв мене:
— З Абрамовим я поговорю, тільки ти дівку не кривдь. Хахлушка — во! — високо підняв він великого пальця й підморгнув мені.
Якби дяді Васі не було вже п'ятдесят, я міг би припустити, що в старого чекіста волос сивіє, а голова шаліє й він під покровом канцелярії надумав приховати свою таємну коханку, але ніхто не помічав у старого пікніка нахилу до зальотів та й подейкували, що безстрашний чекіст побоювався своєї опасистої жінки, котра не спустила б йому такого гріха.
Другого дня до канцелярії зайшов начальник райвідділу Абрамов і коротко сказав мені:
— Тут прийде від Шкатова одна зека, дівчина, — візьміть її до штату прибиральницею й проведіть у наказі.
Те, що Абрамов не пояснив мені, чому ми маємо, без особливих на те причин, збільшувати штат канцелярії, тільки підтвердило мої вчорашні припущення. Очевидно, й Абрамов розумів, для чого Шкатову потрібна в канцелярії якась глухоніма дівчина, й не перечив таємним міркуванням начальника 3-ї частини, під яким, кінець кінцем, усі ми ходимо — зеки й вільнонаймані.
Перед обідньою перервою хтось несміливо прочинив двері й якусь хвилину вагався увійти.
— Увійдіть! — голосно сказав я, але ніхто не входив, хоч відчувалося, що за дверима стоять. Я встав з-за столу, швидко підійшов до дверей і широко відчинив їх.
Потупивши долу очі й тримаючись правицею за щоку, за дверима стояла дебела дівчина.
— Чого ж не входите? — спитав я невдоволено, але похопився: вона ж глухоніма. Те, що ця дівчина — протеже дяді Васі, я відчув одразу, та й з вигляду вона була типова українка: чорнява, з тонкими довгими бровами й лагідним виразом обличчя. Я показав їй на миґах — зайти, і вона обережно, навшпиньки вступила в канцелярію, озираючись навкруги, немовби сподівалась туг на кожному кроці поставлених на неї пасток. Повернувшись на своє місце за столом, я показав їй жестом сісти. Дівчина нерішуче присіла на краю стільця, склала руки на колінах і, крадькома глянувши на мене, опустила очі, покірна своїй долі, що відтепер ніби опинилась у моїх руках.
На клаптику паперу я стисло написав їй про обов'язки прибиральниці й подав прочитати. Дівчина стрепенулась, глянула на папір, на мене й захитала головою. Я не зрозумів її й тикнув пальцем у папір — читай. Але дівчина, сором'язлио усміхаючись, показала мені на миґах, що ні читати, ні писати вона не вміє.
Отакої! Неписьменна! І це тоді, коли на Україні вже майже цілком ліквідовано неписьменність. Загадкова дівчина почала мене інтригувати. Невже Шкатов пустився на такі примітивні хитрощі, що підсунув наглядати за мною псевдоглухоніму й удавано неписьменну, сподіваючись, що я, розчулений земляцтвом і вродливою зовнішністю, попущу всяку обережність і "глухоніма" буде прислуховуватись до всіх моїх розмов з людьми, а в мою відсутність "неписьменна" нишпоритиме по всіх паперах на столі й у шухлядах, шукаючи потрібного 3-й частині матеріалу? Хоч такої примітивності й можна було сподіватися від простецького дяді Васі, але щось не в'язалось в зовнішності й поведінці дівчини з такою делікатною місією. Обличчя її не виявляло ні великого розуму, ні прихованої хитрості, але не було воднораз і дурним чи йолопуватим — типова сільська дівчина, можна сказати, вже на виданні, народжена працювати в полі, доглядати худобу й поратись коло печі. Не сказати б, що вона визначалась особливою вродою, — просто гарна дівка, з більш-менш правильними рисами обличчя, хіба ще трохи задовгий рот і міцна будова тіла, що більше була б до лиця парубкові, а не дівчині. Туг знову виникало питання — чому вона з такими фізичними даними працює не на загальних роботах — копає землю для насипу, носить ноші з цеглою і цементом тощо? Тут явно не обійшлося без чиєїсь високої протекції такого цабе, як Василь Іванович Шкатов. Ні, таки, мабуть, це його очі й вуха, послані стежити за мною.
Хоч мені й не було з чимось критись, боятись, що якесь моє необережне слово буде занотоване й передане кому слід, та все ж почувати коло себе постійного таємного наглядача було бридко. Але що я міг вдіяти? Мені лишалось тільки, удаючи байдужого, жестами розтлумачити глухонімій, де стоїть мітла, відро, лежить ганчірка, й провести по кімнатах, в котрих треба підмітати й мити підлогу. Дівчина тямуще кивала головою. Так я завів її до кабінету начальника району Абрамова, показуючи, що тут треба сухою ганчіркою протирати письмовий стіл і все, що на ньому лежить.
Абрамов уже збирався йти, але, побачивши нас, похмуро спитав:
— Це та, що від Шкатова? Як її прізвище?
— Не знаю, вона глухоніма, спитаю в Шкатова, — відповів я, на що Абрамов многозначно мугикнув і пішов. Для мене не лишилося сумніву, що й Абрамов догадується про справжнє призначення глухонімої.