Розділ 6
Відтоді, як ми бачилися, Налті, здавалося, навіть не поворухнувся. Він сидів на стільці так само похмуро терплячий. Але в попільничці додалося два сигарних недопалки, а на підлозі побільшало спалених сірників.
Я сів за вільний стіл. Налті взяв фотографію, що лежала перевернутою на столі, і подав мені. Поліцейський знімок в анфас і профіль із відбитками пальців унизу. Без сумніву, це був Меллой, якого, певно, фотографували при дуже яскравому освітленні, бо брів у нього, здавалося, зовсім не було.
— Це він,— сказав я, повертаючи фотографію.
— Ми зв'язалися з Орегонською в'язницею,— мовив Налті.— Він відсидів майже увесь термін, трохи йому скостили. Отже, справи повернули на добре... Ми загнали його у кут. Хлопці з патрульної машини розмовляли з кондуктором трамвайної лінії на Сьомій авеню. Той згадав чолов'ягу такого зросту, що зійшов на розі Третьої та Александрії. Тепер він забереться до якогось старого будинку, звідки виїхали мешканці. Там багато таких будинків, вони розташовані далеко від центру. А житло коштує дорого. В одному з них ми й схопимо його. А що у тебе?
— На ньому був чудернацький капелюх і піджак з білими ґудзиками завбільшки з м'ячик для гольфу?
Налті спохмурнів, зчепив руки на колінах:
— Ні, в синьому чи коричневому костюмі.
— А може, у саронзі?
— Ха, смішно. Жартуєте. Яка ще саронга? Нагадайте мені ваш жарт у неділю, і я охоче посміюся за компанію.
— То був не Лось,— сказав я.— Він би не став їхати трамваєм. У нього були гроші. Згадайте, як Лось був одягнений. На нього не знайдеш одягу стандартного розміру. Одяг йому треба замовляти.
— Годі збиткуватися з мене,— сказав Налті.— А що ти зробив?
— Те, що слід було зробити вам. Кафе "Флоріан" мало ту саму назву ще тоді, коли там був нічний бар для білих. Я розмовляв з клерком негритянського готелю, який добре знає цей район. Вивіска коштує дорого, тому негри, ставши хазяями, лишили стару вивіску. Колишнього власника звали Майк Флоріан. Він помер кілька років тому, але вдова його ще жива. Вона мешкає на П'ятдесят четвертій Західній авеню, будинок тисяча шістсот сорок чотири. Звуть її Джессі Флоріан. У телефонній книжці її прізвища немає, але воно є в адресному довіднику.
— Що ж мені робити — призначити їй побачення?
— Я завітав до неї замість вас, прихопивши з собою пінту "Бурбону". Побачив "розкішну" літню жінку. Обличчя наче зліплене з грязюки. А волосся вона не мила, певно, з часів президентського строку Куліджа2. Якщо брешу, можу з'їсти власну запаску.
— Облиш свої жарти,— обірвав мене Налті.
— Я спитав місіс Флоріан про Вельму. Пригадуєте, містере Налті, руду на ім'я Вельма, котру шукав Меллой? Я не стомив вас, містере Налті?
— Чого ти сердишся?
— Щоб ви краще слухали. Місіс Флоріан сказала, що не пам'ятає Вельми. Помешкання в старої страшенно занедбане. Єдина нова річ — приймач вартістю сімдесят — вісімдесят доларів.
— Ти підкажи, коли мені заверещати від радощів...
— Місіс Флоріан, для мене Джессі, розповіла, що чоловік не залишив їй нічого, крім старого мотлоху і паки фотографій тих, хто виступав у його кафе. Я накачав її спиртним. А вона така, що коли бачить пляшку, то має висушити її до дна. Хильнувши кілька чарок, вона пішла до своєї злиденної спальні, розкидаючи по дорозі речі, і витягла із скрині фото. Я обережно стежив за нею. Вона витягла з паки одну фотографію, сунула у конверт і сховала назад у скриню. Згодом мені пощастило прослизнути в спальню і взяти те фото.
Я сягнув у кишеню і поклав на стіл фото дівчини в костюмі П'єро. Налті узяв, подивився, куточки губ його затремтіли.
— Гарненька,— сказав він.— Ха-ха! Вельма Валенто, га? Що з цією лялечкою?
— Місіс Флоріан каже, що вона вмерла. Але тоді не зрозуміло, навіщо їй було приховувати цю фотографію.
— Ай справді, навіщо?
— На це вона мені нічого відповісти не змогла. А коли я сказав їй, що Лось на волі, вона, здається, зненавиділа мене. Спитати б, чого?
— Давай далі,— сказав Налті.
— Оце й усе. Я виклав факти і віддав вам речовий доказ. Коли це вам ніяк не прояснює ситуацію, то все, що я тут говорив,— марно.
— Прояснює що? Ми ж займаємося справою вбивства негра. Чекай, поки схопимо Лося. От чорт, він же не бачив тієї дівчини вісім років, якщо вона не відвідувала його у в'язниці.
— Ну гаразд,— сказав я.— Але не забувайте, що він шукає її, а цього чолов'ягу ніщо не зупинить. До речі, він відсидів за пограбування банку. За видачу злочинця належить винагорода. А хто її отримав?
— Не знаю,— відповів Налті,— але спробую з'ясувати. Та що з того?
— Його хтось виказав. Може, він знає, хто саме. Слід перевірити це, незважаючи на брак часу.— Я підвівся.— На все добре, бажаю удачі.
— Ти вже йдеш?
Я вже був біля дверей:
— Мені треба додому, прийняти ванну, прополоскати горло. Опорядитися.
— Ти часом не захворів?
— Ні, я просто брудний,— відповів я.— Страшенно брудний.
— Чого тобі поспішати? Зажди ще трохи.— Він відхилився: назад, великі пальці заклав за жилет, від чого став більше схожим на поліцейського, але це не додало йому привабливості.
— Я не поспішаю,— сказав я.— Мені нема чого поспішати. Просто я вже нічим не допоможу вам. Якщо Вельма померла, то чого б місіс Флоріан було брехати? Не бачу для цього причин.
— Я теж,— згодився Налті, дивлячись на мене недовірливо, певно, за професійною звичкою.
— Будь що, але Лося треба злапати. А я зараз поїду додому і шукатиму якусь роботу, бо потрібні гроші на прожиток.
— Ми можемо проґавити Лося. Часом зникають безслідно навіть такі здоровані.— Він так само недовірливо дивився на мене.— За яку суму вона тебе купила? — раптом спитав він.
— Що?!
— Скільки тобі стара сунула грошей, щоб ти не сунув свого носа у це діло?
— Що ти верзеш?
— А чому ж ти раптом вирішив стояти осторонь.— Він вийняв руки з-під пахов, схрестив їх на животі, стискаючи пальці. Налті зловтішно усміхався.
— Ну, з мене досить,— кинув я і вийшов з офіса, не чекаючи його відповіді.
Я вже відійшов трохи від дверей, а тоді повернувся, тихенько відчинив їх і зазирнув. Налті сидів у тій самій позі, але вже не усміхався. Він був стурбований. Навіть не поворухнувся й не глянув у мій бік. Мені було невтямки, почув він щось чи ні. Тоді я зачинив двері й пішов геть.