Прощавай, кохана!

Сторінка 57 з 66

Реймонд Чандлер

Я слухав Рудого, стежачи за прожектором і катерами, які усе частіше підходили до правого борту пароплава.

— Я знаю, хто чого вартий,— вів далі Рудий.— Біда копів не в тім, що вони тупі, продажні та жорстокі, а в тім, що вони певні: саме їхня приналежність до поліцейських дає їм трохи більше, ніж вони мали раніше. Може, колись так і було, але минулося. Ними керує надто багато розумних голів. Тому вони й змушені йти до Брюнета. Не він верховодить містом. Але його не можна чіпати, бо він вклав чималі гроші у вибори мера для того, щоб водні таксі їздили без перешкод. Коли він чогось забажає, його забаганку виконають. От приміром. Нещодавно одного з його друзів, адвоката між іншим, було затримано за те, що він був за кермом п'яний. А Брюнет змусив змінити формулювання на більш м'яке — необережна їзда. Для цього треба було переписати журнал поліцейського обліку,— що вже злочин сам по собі. Це — ключ до відгадки. Його рекет — азартні ігри, але зараз усі види рекету пов'язані між собою. Через це, можливо, саме він тут і хазяйнує і має зиск з усіх, з ким веде діло. Цілком можливо, він знає Сондерборга, а може, ні. Але щодо коштовностей... Згадай, що ті хлопці зробили за вісім тисяч. Просто смішно подумати, ніби Брюнет причетний до цього.

— Так,— погодився я,— але вони ще й вбили людину, чи ти забув?

— Він того не робив. Йому це не потрібно. Аби він доклав рук до цього, дзуськи ти б знайшов труп! І ніколи б не дізнався, що було у кишенях вбитого. Навіщо ризикувати? Дивись, що я роблю для тебе за двадцять п'ять монет. Що ж тоді має Брюнет за свої гроші?

— Він може схотіти, щоб когось вбили.

— Звісно, чого в житті не буває. Але він не кровожерливий. У рекет прийшли нові люди. А ми все ще про них думаємо так само, як і раніше. Вважаємо їх бандюгами або злодіями, нашпигованими наркотиками. Брехливі поліцейські цяці поширюють плітки по радіо та телебаченню про боягузливих пацюків, що спокійно вбивають жінок та дітей, але, побачивши поліцейську форму, благають пощади. Перш ніж виплескувати на публіку таке багно, треба було добре подумати. Знаєш, є боягузи-копи і є боягузи-вбивці, але і тих і інших не так багато. Щодо босів, як, приміром, Брюнет — вони видерлися на саму верхівку не за допомогою вбивств, а своїм талантом, розумом та ще внутрішньою силою. У них мужність — не групова, як у копів, а особиста. Але насамперед — вони ділки. Все, що вони роблять, то задля грошей, як будь-хто з бізнесменів. Часом їм хтось дуже заважає. О'кей. Тоді його прибирають. Але перш ніж вдатися до такого, вони все гарненько обмізкують. Слухай, а якого біса я читаю тобі лекцію?

— Такий, як Брюнет, не переховуватиме Меллоя,— сказав я.— Тим паче після того, як він убив двох.

— Ні. Якщо, крім грошей, немає іншої причини. Хочеш повернутися?

Рудий узявся за кермо, і човен почав набирати швидкість.

— Не думай, що мені подобається ця сволота,— вимовив він.— Я ненавиджу їх.

Розділ 37

Весь час, повертаючись, світло прожектора, схоже на довгий освітлений палець, ледь торкалося хвиль футів за сто від пароплава. Прожектор був задля годиться, принаймні по цій порі. Тому, хто б схотів захопити виручку на одному з гральних пароплавів, потрібна була б неабияка допомога, і він би скінчив роботу не раніш як о четвертій ранку, коли від натовпу лишається тільки кілька затятих гравців, а команда падає з ніг від утоми. Але й тоді це був би не кращий шлях заробляти гроші. Хоч іноді до нього колись і вдавалися.

До трапа підійшов черговий катер, висадив пасажирів і рушив до берега. Рудий тримав свій швидкісний човен за межами світла прожектора. Аби жартома вони підняли його на кілька футів, то неодмінно побачили б нас, але ніхто цього не зробив. Промінь повільно пройшов поруч нас, виблискуючи на воді, тоді наш човен перетнув темну лінію і швидко наблизився до пароплава. Ми пройшли під самісіньким обводом корми, так само безшумно та обережно, як скрадається готельний детектив, коли збирається виштовхати з холу якогось пройду.

Подвійні металеві двері були високо над ними, занадто високо, щоб до них дотягнутися, і занадто важкі, щоб їх відчинити. Човен терся об поржавілий корпус "Монтесіто", і ми відчували, як під ногами б'ються хвилі. Збоку від мене підвелася велика тінь, і повітря розірвав скручений кільцями канат. Він об щось вдарився, зачепився, і кінець його хлюпнув у воду. Рудий витяг кінець багром і прив'язав до кожуха мотора. Туман висів такий, що все навколо здавалося нереальним. Вологий вітер був холодний, як попіл кохання.

Рудий впритул нахилився до мене, і я відчув його подих на щоці.

— У "Монтесіто" дуже висока посадка. Коли його добре хитне, він перевернеться догори гвинтами. Але нам все одно доведеться дертися по обшивці нагору.

— Я не можу чекати, доки він перевернеться,— відповів я, тремтячи.

Він поклав мої руки на кермо, повернув його так, як треба, завів мотор і звелів тримати човен у цьому положенні. Прямо на обшивці була металева драбина, що дерлася угору. Певно, її щаблі були такі ж слизькі, як змащений жиром стовп, а лізти по ній було не легше, ніж по карнизу хмарочоса.

Рудий старанно витер долоні об штани — на них миттю з'явилося ще кілька чорних смуг — і безшумно підтягнувся на руках. Я не чув жодного звуку, навіть сопіння. Тоді я побачив, як його подерті спортивні туфлі сперлися в нижню щаблину і, звиваючись усім тілом, він поповз угору.

Світло прожектора падало на хвилі далеко від човна. Відбиваючись од води, воно освітлювало моє обличчя, і мені здавалося, що ось-ось мене побачать. Але нічого не сталося — навкруги все було спокійно. Високо над головою щось приглушено заскреготіло. Якась жовта розпливчаста пляма виникла угорі і розтанула в тумані. Я вдивлявся у темряву. Спершу з туману виступила одна стулка вантажного люка — отже, зсередини його не було замкнено. Цікаво, чому? Тоді почув шепіт, але слів не розібрав. Я кинув кермо і рушив уперед. То була найважча подорож у моєму житті. Зрештою вона скінчилась, і я, захлинаючись та уривчасто дихаючи, опинився у смердючому трюмі, заваленому ящиками, діжками, бухтами канату та шматками заіржавілих якірних ланцюгів. По темних кутках гасали пацюки. Десь попереду, у вузьких дверях, мерехтіло світло. Рудий притис губи до мого вуха.