— Спробую, шеф. Ви часом не знаєте людину, яку звуть Жюль Амтор? Удає з себе психіатра-консультанта і мешкає у Стілвуд-Хейтсі.
— Ні. Не знаю. До того ж Стілвуд-Хейтс не на моїй території,— відповів шеф. Але в очах його щось промайнуло.
— Саме це й дивно. Я поїхав до містера Амтора у зв'язку зі справою свого клієнта. Містер Амтор вирішив, що я завітав до нього, щоб шантажувати. Цілком можливо, людям, які займаються таким бізнесом, це швидко спадає на думку. У психіатра-консультанта дуже спритний особистий охоронець-індіанець, якого я не зміг подужати. Охоронець схопив мене за горлянку, а Амтор огрів мене моїм же пістолетом. Потім він викликав двох поліцейських. Сталося так, що то були Гелбрайт і містер Блейн. Може, вас це зацікавить?
Уокс обережно сперся долонями об стіл і майже зовсім стулив очі. З-під опущених товстих повік гострий погляд вп'явся у мене. Він не поворухнувся і сидів дуже тихо, немов прислухаючись до чогось. Тоді розплющив очі й посміхнувся.
— Ну й що було далі? — лагідно поцікавився він тоном звичайного викидайла з ресторану.
— Вони мене обшукали, вштовхнули до поліцейської машини. Потім зупинилися десь біля підніжжя гори, витягли з машини і лупцювали, поки я не втратив свідомість.
Шеф співчутливо кивав головою. Але це його зовсім не здивувало, ніби те, про що я розповідав, було цілком природно,
— Це сталося у Стілвуд-Хейтсі,— м'яко промовив він,
— Так.
— Ви, певно, здогадуєтесь, що я думаю про вас? — спитав він, трохи перехилившись через стіл. Більш перехилитися він не міг, бо заважало черево.
— Авжеж, що я брехун,— відповів я.
— Вихід онде,— шеф показав на двері мізинцем лівої руки.
Я не поворухнувся і мовчки дивився на нього. Побачивши, що від роздратування він ладен натиснути на кнопку виклику, я сказав:
— Краще не будемо робити помилок. Ви думаєте, що я нікчемний приватний сищик, який узявся за діло не по зубах і хоче звинуватити поліцейського офіцера. Адже навіть якщо я розповів правду, офіцер може легко спростувати усі звинувачення. Я чудово розумію, що не зможу нічого довести. І прийшов не для того, щоб поскаржитися, як вам здалося. Повторюю: ви помиляєтесь. Я хочу поквитатися з Амтором і тому хочу попросити вашого поліцейського Гелбрайта допомогти мені в цьому. Містера Блейна турбувати немає потреби. Вистачить одного Гелбрайта. Сюди ж я завітав не сам по собі. За мною. стоять дуже поважні люди.
— Як далеко вони стоять? — спитав шеф, мугикнувши, вдоволений своєю дотепністю.
— Не далі ніж Астер-Драйв вісімсот шістдесят два, де мешкає містер і місіс Левін Локрідж Грейл. Це далеко?
Обличчя шефа враз змінилося: переді мною сиділа вже зовсім інша людина.
— Сталося так, що місіс Грейл моя клієнтка.
— Замкніть двері,— попросив він.— Ви молодші за мене. Поверніть ручку... А тепер давайте почнемо все спочатку. По-дружньому. У вас чесне обличчя, Марлоу.
Я підвівся і замкнув двері. Поки вертався по блакитному килиму, шеф устиг витягти привабливу, на перший погляд, пляшку та два келихи. Насипав жменю кардамонових зернят на реєстраційний журнал і наповнив келихи.
Ми випили. Шеф обчистив кілька зернят, і ми почали їх мовчки жувати, дивлячись у вічі одне одному.
— Зовсім непогано,— схвалив шеф і налив удруге.
Настала моя черга лущити кардамон. Він змахнув шкаралупки з журналу просто на підлогу, відхилився назад і усміхнувся.
— Отепер побалакаємо,— почав він.— Чи пов'язана робота, яку ви виконуєте для місіс Грейл, із Амтором?
— Так, зв'язок є. Але, гадаю, вам слід перевірити, чи я сказав вам правду.
— Справді, треба,— погодився він і потягнувся до телефону. Дістав невеликий записник із внутрішньої кишені і став шукати номер.
— Тут телефони тих, хто фінансує виборчу кампанію,— підморгнув мені шеф.— Наш мер вимагає, щоб тим людям надавали всіляку допомогу та виявляли повагу. Ось він, знайшов,— він відклав записник і почав набирати номер.
Шеф зіткнувся з тими ж самими труднощами, що і я, розмовляючи з секретарем. В нього аж вуха почервоніли. Зрештою місіс Грейл підійшла до телефону, але шефові вуха кольору не змінили. Певно, вона дуже різко розмовляла з ним.
— Хоче поговорити з вами.— Шеф подав мені трубку через стіл.
— Філ слухає,— сказав я, грайливо підморгнувши шефу.
У трубці почувся холодний, спокусливий сміх.
— Що ти робиш із цим жирним імпотентом?
— П'ю потроху.
— Тобі це потрібно?
— Авжеж, це моя робота. Є щось новеньке? Думаю, ти знаєш, що я маю на увазі.
— Ні. Слухай, приятелю, невже ти не здогадуєшся, що вчора примусив мене чекати майже годину? Чи я справляю враження жінки, з якою можна так поводитися?
— Я вскочив у халепу. Може, зустрінемося сьогодні увечері?
— Стривай... сьогодні... Господи, який сьогодні день?
— Краще я зателефоную пізніше,— запропонував я,— бо не певний, що зможу. Сьогодні — п'ятниця.
— Брехун.— У трубці знов пролунав хрипкий тихий сміх.— Сьогодні — понеділок. У ту ж годину, на тому ж місці. І не здумай знов обдурити мене.
— Краще я перетелефоную.
— Краще приходь туди.
— Не можу обіцяти. Зателефоную пізніше.
— Бачу, з тобою важко домовитися. Може, я взагалі дурна, що роблю це.
— Гадаю, що так.
— Чому?
— Я людина небагата, але я за все плачу сам. А це не так вже й легко, як тобі здається.
— А щоб тебе чорти взяли! Коли тебе там не буде...
— Я сказав — зателефоную.
— Усі чоловіки однакові,— зітхнула вона.
— Як і всі жінки. Крім перших дев'яти...
Вона ще раз чортихнулася і кинула трубку. Шефові очі так повилазили з орбіт, що здавалося, ніби вони на шарнірах. Тремтячою рукою він наповнив келихи і один із них підсунув мені,
— Он як воно значить,— задумливо мовив він.
— Її чоловікові байдуже,— сказав я.— Не звертає уваги.
Він проковтнув рідину з дещо ображеним виразом і задумливо почав лущити зернята кардамону. Ми випили ще раз за чесні очі одне одного. Шеф із жалем прибрав пляшку та келихи і натиснув на кнопку виклику.
— Якщо Гелбрайт у приміщенні, хай зайде до мене. Якщо ні, знайдіть і перекажіть, щоб він зв'язався зі мною.
Я підвівся, відімкнув двері і повернувся на своє місце. У двері хтось постукав. Шеф гукнув, щоб заходили, і на порозі виріс Хемінгуей.