— Дзвінок,— проказав я,— нічим вам не зарадить. Вашого помічника я поклав у ліжко.
Він примружив очі:
— Ви були дуже хворі, сер. У дуже поганому стані. Я б не рекомендував вам поки що підводитися.
— Приберіть праву руку! — наказав я і різко вдарив пружиною, вона скрутилася, як поранена змія.
Обійшов навколо стола, усміхаючись, хоч радіти не було чого. Звісно, в шухляді стола лежав пістолет. У них завжди у шухлядах лежать пістолети, але вони завжди користуються ними занадто пізно, якщо взагалі користуються. Я дістав його. Це був автоматичний пістолет 38-го калібру. Не такий гарний, як у мене. Але я міг скористатися його обоймою. У шухляді більше нічого не було. Я почав розряджати його пістолет.
Він совався на місці. Його глибоко запалі очі були сумні.
— Може, у вас під килимом є ще одна кнопка,— вів я далі.— І дзвінок пролунає в кабінеті начальника поліції. Радив би не торкатися її. Бо протягом години я буду дуже небезпечний. Той, хто наважиться увійти у ці двері,— ляже в труну.
— Кнопки під килимом немає,— відповів він. В голосі відчувався ледь помітний акцент.
Я витягнув обойму з його пістолета і порожню з свого і поміняв їх.
У дверях був замок на пружині. Я спиною штовхнув їх, вони зачинилися, і я почув, як клацнуло. Я засунув ще засув.
Повернувшись до стола, сів на стілець. Зібрав останні свої сили.
— Віскі,— сказав я.
Він почав шарити довкола.
— Віскі,— повторив я знову.
Він підійшов до аптечки, дістав пласку пляшку з зеленою гербовою етикеткою на ній і склянку.
— Дві склянки,— наказав я.— Одного разу я вже пробував ваше питво, будь воно неладне.
Він приніс дві склянки. Відкоркував пляшку і наповнив їх.
— Ви перший,— велів я.
Він ледь усміхнувся і узяв одну.
— Ваше здоров'я, сер. За його рештки.
Він випив. Я теж потягнувся за пляшкою і поставив її біля себе. Випив. Чекав, поки тепло розіллється по тілу. Серце моє калатало, але невдовзі заспокоїлося,
— У мене було марення,— почав я.— Якесь дурне видіння. Верзлося, наче мене прив'язано до ліжка, нашпиговано наркотиками і замкнено в палаті з ґратами на вікнах. Я вкрай ослаб. Я спав. Я нічого не їв. Я був безпомічний. Мене вдарили по голові і привезли кудись, щоб отаке зробити зі мною. Навіщо стільки клопоту? Адже я не така поважна особа.
Він мовчав і далі розглядаючи мене. Його очі були сповнені легкої задуми, немов він вирішував сам для себе, скільки ще мені жити.
— Коли я прокинувся, кімнату заповнив дим,— вів я далі.— Галюцинації, подразнення зорового нерву, чи як це там у вас називається... Я закричав, і чоловік у білому халаті увійшов і погрозив мені кийком. Мені довелося витратити багато часу, щоб підготуватися і забрати кийка в нього. Заразом і ключі, і свій одяг, і навіть свої гроші з його кишені. І ось я тут. Зовсім здоровий. Ви щось сказали?
— Я не промовив жодного слова,— відповів він.
— Чекаю, коли ви це зробите,— сказав я.— Оця річ,— я змахнув пружиною,— може переконати вас. Мені довелося позичити її в одного хлопця.
— Будь ласка, негайно віддайте її мені,— промовив він із якоюсь дивною усмішкою. Так посміхається кат, який завітав до твоєї камери, щоб зняти мірку для шибениці. Трохи дружня, трохи поблажлива і водночас насторожена. Ця усмішка могла б сподобатися, якби в тебе були шанси ще пожити.
Я вклав пружину в його ліву руку.
— Тепер пістолет,— сказав він лагідно.— Ви були дуже хворі, містере Марлоу. Думаю, мені не доведеться наполягати, щоб ви знову лягли у ліжко.
Я уважно дивився на нього.
— Я лікар Сондерборг і не допущу ніяких вільнощів.— Він поклав пружину перед собою на стіл. Усмішка у нього була натягнута, як у замороженої риби. Його пальці ворушилися, як вмирущі метелики.
— Пістолет, будь ласка, я наполягаю...
— Котра година, лікарю?
Він глянув на мене трохи здивовано. У мене був годинник, але зараз він стояв.
— Близько півночі, а що?
— Який сьогодні день?
— Мій любий, сер. Звісно, неділя. Вечір.
Я сперся об стіл і намагався тримати пістолет досить близько від нього, щоб він міг спробувати забрати його.
— Отже, минуло понад сорок вісім годин. Без сумніву, в мене були галюцинації. Хто привіз мене сюди?
Доктор дивився на мене, а його ліва рука посувалася до пістолета.
— Не зліть мене,— попередив я.— Не змушуйте мене позбуватися своїх бездоганних манер і вишуканої мови. Скажіть, як я сюди попав?
Він виявився мужнім і спробував-таки вхопити пістолет. Але це йому не вдалося. Я сів на стільця і поклав пістолет на коліна.
Він зашарівся, схопив віскі, налив собі і швидко перехилив. Потім глибоко вдихнув і відразливо здригнувся. Йому не подобався смак спиртного. Наркоманам ніколи він не подобається.
— Вас арештують одразу, як тільки ви вийдете звідси,— сказав він різко.— Вас доставив сюди поліцейський.
— Поліцейські не могли цього зробити.
Це його дещо неприємно вразило. Його пожовтіле обличчя зблякло.
— Збовтайте пляшку і налийте,— сказав я.— Хто привіз мене сюди, чому і як? Я сьогодні страшенно лютий. І можу розійтися до божевілля. Я чую крик, який віщує смерть. Я на цьому тижні ще нікого не застрелив. Розповідай, лікарю, Фелл13, лікарю-вбивця!
— Ви страждаєте від наркотичного отруєння,— відповів вій холодно.— Ви мало не вмерли. Я змушений був тричі вам давати дігіталіс. Ви билися, горлали, і вас довелося вгамовувати.— Його слова вискакували так швидко, що наскакували одне на одне, мов жаби.— Якщо ви залишите мою лікарню в такому стані, чекайте серйозних наслідків.
— Ви сказали, що ви лікар, лікар медицини?
— Так, я лікар Сондерборг, як я вже казав вам.
— Ви не б'єтеся і не волаєте від наркотичного отруєння, лікарю. Ви просто у комі. Давайте спробуємо спочатку. Не заглиблюючись, тільки головне. Хто запроторив мене до вашого приватного дурдому?
— Але...
— Мені без усяких "але". Я з тебе зроблю біфштекс. Я втоплю тебе у діжці мальвазії. Давай ковтнемо трохи наших ліків.— Я дотягнувся до його склянки і налив нам обом ще.— Давай, хиляй, лікарю-злодію.
— Вас привезла поліція.
— Що за поліція?
— Із Бей-Сіті, звісно.— Він постукував своїми жовтими пальцями по склянці.— Лікарня теж у Бей-Сіті.
— А прізвища тих поліцейських?
— Одного, здається, сержант, Гелбрайт. Він не завжди їздить на патрульній машині. Він ще з одним поліцейським знайшов вас напівнепритомного у п'ятницю ввечері й привіз сюди, це поруч. Я вирішив, що ви наркоман.