— Я вже сказав, що опинився там випадково. Він викинув якогось негра через двері кафе, а я, бовдур, схотів глянути, що там діється. Тоді він затягнув мене нагору.
— Підштовхуючи пістолетом у спину?
— Ні, зброї тоді у нього не було. У всякому разі він не виймав пістолета, потім, певно, взяв у Монтгомері. Він просто заніс мене нагору, мов безпомічну дитину.
— Ну, не кажи,— засумнівався Налті,— хіба так легко затягти тебе нагору?
— Навіщо сперечатися,— сказав я.— Цього чолов'ягу я бачив, а ви — ні. Він зміг би носити мене чи вас, мов брелок на годинниковому ланцюжку. Що там когось вбито, я й гадки не мав, доки він не пішов. Постріл я чув, але подумав, що то хтось вистрелив з переляку, а Меллой відняв у нього пістолет.
— Чому ти так подумав,— спитав Налті майже лагідно.— Він брав той банк з пістолетом, чи не так?
— Згадайте, як він був одягнений. Нікого вбивати він там не хотів, бо чого йому було так вбиратися. Він прийшов туди шукати дівчину, яку звуть Вельма, до арешту вона була його подружкою. Працювала у "Флоріані", чи як там звалося тоді це кафе. Саме там Меллоя колись і схопили. Ви розшукаєте його.
— Звісно,— сказав Налті.— Такого здорованя, та ще й так вдягненого. Завиграшки.
— У нього може бути інший костюм,— сказав я.— І машина, і сховок, і гроші, й друзі. Але ви розшукаєте його.
Налті знову сплюнув у кошик.
— Знайду,— сказав він.— До того, як втретє вставлятиму собі зуби. Скільки чоловік займаються цією справою? Один. І знаєш чому? Про такі речі в газетах ані рядка. Якось на Вісімдесят четвертій Східній побилися п'ять чорних. Один вже захолов. Усі меблі, стіни і навіть стеля в крові. Я пішов туди, бачу, хлопець із "Хронікл", репортер, йде з ґанку й сідає в машину, скривив міну й каже: "Негри, дідько їх забери", плюхнув на сидіння й поїхав. До будинку навіть не зазирнув.
— А що коли Лось порушив правила умовного звільнення? — сказав я.— Тоді беріть його обережно, бо інакше він переколошматить два наряди поліції. От тоді про вас вже напишуть у газетах.
— І позбавлять цього діла,— пирснув Налті.
Задзеленчав телефон на його столі. Він послухав, і сумно усміхнувся. Поклав трубку, щось занотував у записнику. Очі йому зблиснули — так далеке світло осяває запорошений коридор.
— Еге, у них є дані про нього. Телефонували з архіву, ну й тип. На зріст — шість футів п'ять із половиною дюймів, важить двісті шістдесят п'ять фунтів без краватки. Оце хлопець. Ну та біс з ним. Про його розшук оголосять. Певно, наприкінці списку викрадених автомашин. Нічого не вдієш, доведеться чекати.— Він кинув сигару в плювальницю.
— Спробуйте знайти оту дівчину,— сказав я.— Вельму. Здоровань шукатиме її. З неї все й почалося. Займіться Вельмою.
— Ти займися,— запропонував Налті.— Я не бував у розважальних домах років із двадцять.
Я підвівся, сказав "гаразд" і попрямував до виходу.
— Гей, зачекай,— зупинив мене Налті.— Я пожартував. Адже ти не дуже зайнятий?
Я покрутив сигарету, глянув на нього і зупинився у дверях.
— Я гадаю, у тебе буде час, щоб розшукати цю даму. Як тобі моя ідея? Ти міг би щось і дізнатися, і працювати можеш відкрито.
— Що мені з того?
Він сумно розвів руками. Його усмішка нагадувала поламану мишоловку.
— Ти ж бував з нами у бувальцях і раніше. Не відмовляйся. Бо чого не буває. Хіба кепсько мати друга в поліції?
— Нащо це мені?
— Слухай,— наполягав Налті.— Я тільки звичайний поліційний служака. Але будь-який служака з нашого департаменту може стати тобі у пригоді.
— Попрацювати з почуття дружби, чи ви трохи заплатите?
— Про гроші цить,— відповів Налті і зіщулив свого сумного носа.— Але мені конче потрібна твоя допомога. Я не забуду цього, друже. Ніколи.
Я глянув на годинника.
— Гаразд, коли щось надумаю, повідомлю вас. Зателефонуйте мені, як надійдуть фотографії, щоб я міг упізнати його.
— Але це буде не раніше ніж, після ленчу за твій рахунок.
Ми потиснули один одному руки, і я вийшов у брудний коридор, що вів до виходу, де стояла моя машина.
Минуло дві години відтоді, як Лось Меллой з армійським кольтом залишив кафе "Флоріан". Я поснідав в аптеці, придбав пінту "бурбону" і поїхав на схід, на Центральну авеню, тоді звернув на північ. Моя інтуїтивна здогадка була така непевна, як тремтливе повітря над розпеченим шосе.
Ніщо не примушувало мене взятися за цю справу, крім цікавості. Але, чесно кажучи, в мене вже місяць не було ніякої роботи. Навіть безплатна робота могла б якось урізноманітнити моє життя.
Розділ 4
Кафе "Флоріан", звісно, було зачинене. У машині, що стояла поблизу нього, сидів явний детектив, він краєм ока читав газету. Чого було тут стовбичити? Ніхто там про Лося Меллоя нічого не знав. Викидайла і бармена досі не знайшли. Усі мешканці кварталу запевняли, що не знають їх.
Я повільно проїхав повз детектива, зупинив машину за рогом і почав роздивлятися негритянський готель, що стояв навскоси від "Флоріана" на тому боці вулиці. Називався він "Сан-Сусі". Потім вийшов із машини, перетнув вулицю й завітав туди. Килимова доріжка, обабіч неї два ряди твердих стільців. У тьмяній глибині стояв стіл, за ним, заплющивши очі і склавши перед собою пухкі коричневі руки, сидів лисий чоловік. Він куняв, чи, може, мені так здалося. На ньому була широка краватка, вив'язана так, як було модно у вісімдесятих роках минулого століття. Зелений камінець у заколці був трохи менший за яблуко. Велике підборіддя звисало на краватку м'якими складками, випещені руки нерухомі, на червоному манікюрі проступали сіруваті півмісяці.
На металевій табличці, що стояла біля його ліктя, було відтиснуто: "Готель перебуває під охороною Міжнародного об'єднаного детективного агентства".
Коли вайлуватий темношкірий кинув на мене замислений погляд, я показав на табличку:
— З розшукового відділу. Перевіряю готелі. Чи є якісь неприємності?
Напис на табличці означав, що готель користується послугами спеціального агентства, один із відділів якого стежить за шахраями, які виписують грошові чеки на неіснуючі банківські рахунки, а тоді тікають чорним ходом, залишаючи в номерах потерті валізи з цеглою.
— Неприємності, братку,— дзвінко вигукнув клерк,— тільки їх нам і бракує.— І, знизивши голос, запитав: — Як прізвище, повторіть?