— Джіджі Герті — редактор світської хроніки у "Кронікл". Я знаю його давно. Він важить двісті фунтів, у нього вуса, як у Гітлера. До того ж має досьє на Грейлів. Подивіться!
Дівчина витягла з сумки фотографію п'ять на три дюйми. З неї на мене дивилася блондинка. Але яка! Через таку і сам єпископ стрибнув би у гречку! На ній був чорно-білий діловий костюм та капелюх, який дуже пасував до нього. Дивилася місіс Грейл трохи зверхньо, але у неї було все, про що можна тільки мріяти, чого бажати. На вигляд — років тридцять.
— Заберіть від мене цю красуню,— сказав я,— бо зараз почну гопки скакати.
— Я взяла це для вас. Хіба ви не хочете з нею зустрітися?
Я знову глянув на фото, потім сунув його під прес-пап'є.
— Сьогодні увечері. Об одинадцятій. Добре? — пожартував я.
— Послухайте, містере Марлоу, це не пусте базікання. Я телефонувала до неї. Вона погодилася прийняти вас. У справі.
— Для початку можна й так.
Дівчина зробила нетерплячий рух. Я облишив блазнювати і надав своєму обличчю серйозного виразу.
— Чого їй зі мною зустрічатись?
— Через намисто, звісно. Зараз я поясню...
— Так, це було б непогано,— урвав я її.
— Я зателефонувала до Грейлів. Зв'язатися з нею було дуже важко, але зрештою вона взяла трубку. Я почала співати про директора фірми Блока і все таке інше. Вона нічого й слухати не хотіла. Мені здалося, що вона говорить, мов з похмілля. Місіс Грейл порадила зв'язатися з її секретарем і розмовляти з ним. Тоді я спитала, чи правда, що в неї є намисто з нефритів Фей Цуї. Вона помовчала, а тоді потвердила, що є. Я спитала, чи можна на нього подивитися. Вона спитала: "Навіщо?" Я знову розповіла їй все спочатку, але, як і першого разу, це не справило на неї ніякого враження. Я чула, як вона позіхає та пошепки докоряє комусь, що він з'єднав її зі мною. Тоді я сказала, що працюю на Філіппа Марлоу. Вона спитала: "А що то за один?" Саме так.
— Неможливо! Зараз світські дами розмовляють зовсім як вуличні дівки!
— Звісно, я можу помилитися,— солодким голоском промовила вона,— але мені здається, що деякі з них — справжні повії. Тоді я спитала, чи є в неї телефон без паралельної трубки. Вона поцікавилася, для чого це мені. Але, звісно, не кинула трубки.
— Ви запаморочили їй голову нефритами. Тож вона хотіла дізнатися, куди ви хилите. До того ж з нею, може, раніш зв'язався Ренделл.
— Ні,— похитала головою міс Ріордан.— Я розмовляла з ним пізніше. Він не знав, кому належить намисто, поки я не сказала. І дуже здивувався, що я це знаю.
— Він ще звикне до вас,— заспокоїв я її.— Думаю, доведеться звикнути. Що ж було далі?
— Я спитала: "Місіс Грейл, ви хочете повернути намисто?"
— Так і спитали?
— Так і спитала. Бо нічого іншого мені на думку не спало. А сказати треба було щось таке, аби зацікавити її. Це подіяло, і вона швиденько дала мені інший номер. Коли вона знову взяла трубку, я їй сказала, що хочу побачитися з нею. Вона здивувалася, тому я змушена була розповісти їй майже все. Місіс Грейл непокоїлася, що нічого не знає про Маріотта. Я здогадалася: побоюється, що Маріотт утік з її грошима кудись на південь. Ми призначили зустріч на другу годину. Я розповім їй про вас, про те, який ви розумний та обережний і що тільки ви зможете повернути її намисто, коли є хоч якийсь шанс. І так далі. Місіс Грейл дуже зацікавлена у цьому.
Я нічого не відповів — просто дивився на неї. Здається, дівчина знову образилась.
— У чім річ? Я щось не те зробила?
— Невже ви не можете збагнути? Це — справа поліції. Крім того, мене попередили, щоб я не стромляв свого носа.
— Місіс Грейл має право найняти вас коли схоче.
— Для чого?
Дівчина нетерпляче клацнула замком сумки.
— Боже! Це ж така жінка! Справжня красуня! Невже ви не розумієте...— Вона замовкла і прикусила губу.— А що за чоловік був Маріотт?
— Я його не знав. Чомусь мені здається, що його більш цікавили хлопці, ніж дівчата. Не дуже приємний тип.
— Такі, як він, подобаються жінкам.
— Деяким. А більшість — нудить від них.
— Здається, місіс Грейл він подобався. Вона часто проводила з ним час.
— Таке вона робить іще з сотнею чоловіків. Дуже мало шансів повернути намисто.
— Чому?
Я підвівся, підійшов до стіни і вдарив долонею. Дуже сильно. Стукіт друкарської машинки за стіною припинився, за мить вона знову зацокотіла. Підійшов до вікна і глянув у вузький колодязь між будинком та готелем "Менсон-Хауз". Знизу долинав запах кави, яку варили у кафе. Потім повернувся до столу, сховав пляшку, замкнув шухляду, сів та увосьме чи вдев'яте розкурив люльку. Подивився на запилену скляну поверхню столу і нарешті підвів очі на чесне, засмучене обличчя дівчини.
Таке обличчя не могло не подобатися. Шикарних блондинок — хоч греблю гати. А таке обличчя — ніколи не набридне. Я усміхнувся до неї.
— Послухайте, Енн. Вбивство Маріотта — серйозна помилка злочинців. Мисливці за коштовностями уникають цього, вони дуже рідко вдаються до вбивства. Що ж могло статися? Можливо, вони взяли з собою якогось покидька, який наковтався наркотиків і здурів од них. Чи Маріотт зробив щось необережне. Тоді хтось із злочинців й ударив його. Далі все сталося так блискавично, що вже не можна було уникнути вбивства. Думаю, діяла організована зграя, в якої є інформація про коштовності й жінок, які їх носять. Вони вимагають від своїх жертв дуже пристойний викуп, і все їм минає. Але вчора сталося вбивство. Це — нікуди не годиться. Не маю сумніву, що той, хто його вчинив, давно мертвий сам. І відпочиває собі десь на дні Тихого океану з тягарем на ногах. Що ж до намиста, то воно надійно сховане або теж на дні. Ті хлопці знають його справжню ціну. Думаю, вони сховали намисто надійно і надовго. Багато часу мине, поки хтось наважиться витягти його на світ божий. Якщо банда велика, намисто може виринути на іншому континенті. Бо сума вісім: тисяч — замала, якщо вони знають справжню ціну намиста. Але продати таку річ дуже важко... Одне я можу стверджувати напевно: наміру когось убивати в них не було.
Енн Ріордан слухала дуже уважно, трохи розкривши рота від подиву. Наче перед нею стояв Далай-Лама. Потім вона стулила губи і хитнула головою.