Він неквапом підійшов до столу і завмер трохи осторонь, дивлячись на шефа Уокса з належною улесливістю.
— Познайомся з містером Філіппом Марлоу,— дружньо сказав шеф.— Приватний детектив із Лос-Анджелеса.
Хемінгуей трохи повернувся і подивився на мене. Він наче вперше бачив мене. Ми простягли одне одному руки, і він знову переніс свою увагу на шефа.
— Містер Марлоу розповів мені дивну історію,— сказав шеф з такою ж самою підступністю, з якою Рішельє ховався за гобеленами,— про людину на ім'я Амтор, що мешкає у Стілвуд-Хейтсі. Певно, один із дурисвітів, що ворожать на магічних кристалах. Виявилося, що Марлоу поїхав до нього, а ти з Блейном випадково теж опинився там і між вами сталося якесь непорозуміння. Деталі я не пригадую.— Шеф подивився у вікно із незворушним виглядом людини, яка забуває дрібниці.
— Це якась помилка,— відповів Хемінгуей.— Я ніколи раніше не бачив його.
— Справді, сталася якась помилка,— вів своєї шеф.— Дріб'язкова, але все ж таки помилка. Містер Марлоу не надає їй особливого значення.
Хемінгуей знову глянув на мене. Його обличчя все ще було скам'яніле.
— Його зовсім не обходить та помилка,— казав далі шеф.— Він зацікавлений у тому, щоб поїхати до Амтора, який живе у Стілвуд-Хейтсі, і побачитися з ним. Він би хотів, щоб хтось його супроводив. От я й подумав, що ти міг би це зробити. Містер Марлоу просив, щоб із ним хтось був і простежив, аби його не обдурили. Здається, у містера Амтора дуже спритний охоронець, тому містер Марлоу побоюється, що без сторонньої допомоги він не обійдеться. Як ти гадаєш, вдасться тобі з'ясувати, де живе той Амтор?
— Авжеж,— відповів Хемінгуей,— але Стілвуд-Хейтс за межами нашого району. То це особиста послуга вашому приятелю?
— Вважай, що так,— відповів шеф, роздивляючись великого пальця на лівій руці.— Цілком зрозуміло, що нічого протизаконного робити не слід.
— Звісно,— сказав Хемінгуей.— Коли треба їхати?
Шеф очікувально подивився на мене.
— Не погано б зараз,— промовив я.— Якщо це влаштовує містера Гелбрайта.
— Я роблю те, що мені накажуть,— відповів Хемінгуей. Шеф став оглядати Гелбрайта, наче хотів почистити та причесати його.
— Як ся має капітан Блейн? — спитав він, жуючи зернятко кардамону.
— Погано. Прорив апендициту,— сумно відповів Хемінгуей,— стан — критичний.
Шеф похитав головою, тоді вхопився руками за крісло і витяг себе з нього і звівся на ноги.
— Гелбрайт потурбується про вас, Марлоу,— сказав він, простягнувши здоровенну рожеву долоню над столом.— Ви можете покластися на нього.
— Ви сама люб'язність, шефе! — промовив я.— Навіть і не знаю, як дякувати вам.
— Не треба ніякої дяки. Завжди радий допомогти другові мого друга,— підморгнув він мені.
Хемінгуей дуже добре усе помітив, але нічого не сказав, тому я не знаю, як він це розцінив.
Ми рушили, а нам у спину линуло ввічливе бурмотіння шефа, яке майже винесло нас з кабінету. Двері зачинилися. Хемінгуей пильно оглянув хол, а тоді подивився на мене.
— А ти чудово все розіграв, бебі,— сказав він.—Певно, в тебе щось таке є, про що нам не повідомили.
Розділ 33
Машина повільно рухалася тихою вулицею, уздовж якої росли перцеві дерева, що переплелися верхівками, утворюючи зелене шатро. Сонце виблискувало крізь їхні верхні гілки з тонким листям. Покажчик на розі свідчив, що це Вісімнадцята вулиця.
Хемінгуей сидів за кермом, я поруч. Він їхав дуже повільно, замислившись про щось.
— Що ти йому розповів? — нарешті спитав він.
— Я сказав, що ви з Блейном приїхали до Амтора, забрали мене, потім випхали з машини і огріли по потилиці. Решту розповідати не став.
— Навіть про ріг Двадцять третьої і Дискансо?
— Ні.
— А чому?
— Подумав, що ти допоможеш мені більше, якщо я промовчу.
— Цілком слушно. Ти справді хочеш їхати до Стілвуд-Хейтсі, чи то був просто привід?
— Вважай, що привід. Насправді я хочу дізнатися, чому ви запхнули мене до тієї психушки і чого мене там тримали?
Хемінгуей думав. Він мислив так інтенсивно, що м'язи його обличчя перекочувалися мов маленькі кульки під сіруватою шкірою.
— Отой Блейн,— сказав він,— це ж шмат відрубаної гомілки. Я й гадки не мав, що він ударить тебе, але я й не думав, що ми тебе відпустимо. Ми діяли так, бо добре ставимося до цього штукаря Амтора і не дозволяємо іншим турбувати його. Ти б здивувався, аби знав, скільки людей хочуть цього.
— Вже здивувався.
Він повернув голову. Його сірі очі нагадували грудочки льоду, тоді одвернувся і став дивитися крізь брудне переднє скло, знову глибоко замислившись.
— Ці старі копи часом відчувають непереборне бажання шандарахнути когось по потилиці,— промовив він.— Їм просто кортить розкроїти комусь макітру. Хай йому грець, як я злякався. Ти звалився, мов лантух із цементом. Я не стерпів і сказав Блейну все, що думав. Потім ми повезли тебе до Сондерборга, бо це було поруч. До того ж він непоганий хлопець і міг подбати про тебе.
— Амтор знав, що ви повезли мене туди?
— Якого біса? Це була наша ідея.
— Тому що Сондерборг непоганий хлопець і міг подбати про мене? До того ж ніякого галасу, ніяких свідчень з його боку, аби я став скаржитися. Адже скаржитися у вашому гарненькому містечку — все одно, що плювати проти вітру.
— Хочеш вдатися до силових прийомів? — задумливо спитав Хемінгуей.
— Ні,— відповів я,— Один раз у житті ти теж цього не зробив, а зараз твоя служба висить на ниточці. Ти сам бачив це по очах шефа, коли ми розмовляли. Я б не завітав до нього, аби не мав підтримки. Цієї подорожі теж не було б.
— О'кей,— промимрив Хемінгуей, сплюнувши у відкрите вікно.— По-перше, я тоді зовсім не мав наміру демонструвати силу, хіба що пожартувати. А що по-друге?
— Блейн справді хворий?
— Авжеж,— хитнув головою Хемінгуей, але смутку на його обличчі не було.— Позавчора у нього запекло усередині, апендикс розірвало раніше, ніж його вирізали. Шанс вижити є, але не дуже швидко. Нам справді було б шкода втратити його. Такі хлопці, як Блейн, окраса будь-якого поліцейського підрозділу.
Мені здалося, що останні слова Хемінгуей ніби пережував і виплюнув разом зі слиною у вікно.
— О'кей,— позіхнув він,— питай далі.
— Коли це не заважатиме роботі, яку я виконую.