Я дивився в свою чашку. От несосвітенний дурень.
— Мені це здалося дивним. Той "екстра"-портсигар у Маріотта, цигарка з марихуаною в ньому. Їх виготовляють десь у Бей-Сіті, вони зовсім не схожі на російські цигарки — з порожнім мундштуком і паперовим чубуком із тютюном та наркотиком.
Він підсунув до мене порожню чашку, і я наповнив її. Його очі обмацували моє обличчя — зморшку за зморшкою, пору за порою,— наче магічні окуляри доктора Торндайка чи кишенькова лупа Шерлока Холмса.
— Ви мусили мені сказати,— докірливо сказав він, сьорбнув кави й витер губи отороченою серветкою.— Але про цигарки я все одно довідався. Дівчина мені розповіла.
— До дідька! — сказав я.— У цій країні вже нічого не можна собі дозволити. Завжди жінки...
— Ви подобаєтеся їй,— промовив Ренделл тоном ввічливого агента ФБР із кінофільмів — із легким смутком і водночас мужньо.— Її батько був дуже чесний поліцейський. Тому втратив роботу. Не треба про неї так. Ви їй подобаєтесь.
— Гарна дівчина, але то не мій тип.
— Вам не до вподоби гарні? — Він знову закурив, відігнав долонею дим від обличчя.
— Мене захоплюють дівчата, які бували в бувальцях, затяті грішниці.
— Вони вас здадуть у хімчистку,— сказав Ренделл байдуже.
— Авжеж. А де я по-вашому тепер? Як ви називаєте те, чим ми зараз займаємось?
Він усміхнувся, певно, вперше за день. Очевидно, він дозволяє собі не більше чотирьох усміхів.
— Не багато я від вас довідався,— сказав він.
— Я підкинув вам гіпотезу, ви, мабуть, швидше, ніж я, перевірите її. Цей Маріотт шантажував жінок, місіс Грейл щось таке казала мені. Але він займався ще чимось. Він був навідником у зграї, що полює за коштовностями. Він бував в світі, вибирав жертви і створював ситуацію. Він вибирав жінок, знайомився з ними щонайближче. Припустімо, що це було за тиждень до четверга. Це цілком імовірно. Аби Маріотт сам не вів машину, то він не повіз би місіс Грейл у Трок, або водій повіз додому їх іншою дорогою, не мимо того пивного бару, тоді пограбування б могло й не статися.
— За кермом міг бути й водій,— сказав Ренделл,— але це нічого б не змінило. Водій не підставлятиме свою голову за дев'яносто в місяць. Але багато таких пограбувань Маріотт не зміг би організувати, почалися б балачки.
— Річ у тім, що при такому рекеті можна не боятися балачок, оскільки все пограбоване досить дешево повертають,— сказав я.
Ренделл відкинувся на стільці й похитав головою.
— Ця версія мене не задовольняє. Жінки ладні базікати про будь-що. Чи не припустити, що він при багатих дамах був хлопчиком на вихід?
— Певно, що так. І за це його вбили.
Ренделл задерев'яніло втупився в мене. Його ложка розмішувала повітря в порожній чашці. Я хотів було наповнити її, але він відсунув чашку.
— Давайте далі,— сказав він.
— Він своє відслужив. Його можливості були вичерпані. До того про нього могли почати базікати, як ви самі припустили. Але з такого рекету просто не вийдеш, коли вже загруз по вуха. Останнє пограбування тому і стало для нього саме таким — останнім. Зважте, вони справді запросили небагато за нефрит, зважаючи на його вартість. Маріотт забезпечував зв'язок. Але при всьому тому Маріотт когось боявся. В останню мить він подумав, що краще їхати не самому. І придумав нехитрий трюк, він повинен мати щось при собі, що вкаже на ту людину, яка все це влаштувала. Це схоже на нього, чоловіка безжалісного й досить розумного для того, щоб стати мозком такої зграї, чоловіка, який отримує інформацію про багатих жінок. То був наївний трюк, але він спрацював.
Ренделл похитав головою.
— Гангстери мали роздягти його, вивезти тіло й втопити в морі.
— Ні. Вони хотіли надати вбивству випадкового характеру. Щоб їхній бізнес і далі не припинявся. Певне, в них є ще один навідник.
Ренделл знову похитав головою.
— Людина, як свідчать ті цигарки, зовсім не грабіжник. У неї є своє діло, і непогане. Я наводив довідки. Що ви думаєте про нього?
Очі Ренделла були якісь порожні, геть порожні. Я відповів:
— Як на мене, то він був приречений. Адже надто багато грошей не буває, чи не так? Зрештою, такою психіатричною практикою не можна довго займатися на одному місці. Якийсь чає, він у моді, всі йдуть до нього, але мода минає, і бізнес з'їдає сам себе. Це так, якщо він психіатр і ніхто більше. Доля як у кінозірки. Дайте йому п'ять років — стільки він протримається. Але дайте йому змогу вдруге використати інформацію, яку він отримує від пацієнток, і він рано чи пізно закінчить вбивством.
— Мені слід вивчити його докладніше,— погодився Ренделл.— Але зараз мене більше цікавить Маріотт. Як ви познайомилися з ним?
— Він зателефонував мені сам. Знайшов моє прізвище в телефонному довіднику. Принаймні, він так казав мені.
— У нього була ваша візитка.
Я здивувався.
— Он як. А я й забув.
— Ви не думали про те, чому він вибрав саме ваше прізвище? Може, знав про вашу коротку пам'ять?
Я дивився на нього, тримаючи в руці чашку кави. Він уже трохи мені подобався. Він таки мав дещо за душею.
— Так от чого ви до мене прийшли,— сказав я.
Він кивнув.
— Решта, як ви розумієте, балачки.— Він ввічливо усміхнувся й чекав.
Я налив ще кави.
Ренделл зосереджено вивчав кремову поверхню столу.
— Трохи запилюжено,— сказав він й подивився мені у вічі.— Певно, на всі ті події треба глянути трохи інакше. Я думаю, що ваші підозри щодо Маріотта справедливі. В банківському сейфі він зберігав двадцять три тисячі готівкою. До речі, щоб з'ясувати це, довелося витратити безліч часу. До того ж там були розписки на чималу суму і боргова заставна на будинок. А розташований той будинок на П'ятдесят четвертій Західній вулиці.
Він узяв ложечку й поцокав нею по краєчку блюдця.
— Вас зацікавило це? — м'яко спитав він, усміхаючись.— П'ятдесят четверта Західна вулиця, одна тисяча шістсот сорок чотири?
— Так,— хрипло відповів я.
— У його сейфі знайдено чимало коштовностей — така собі колекція. Однак я не вважаю, що він їх поцупив. Скоріш за все йому їх подарували. Через якісь обставини чи побоювання він не наважувався їх продати.
Я кивнув:
— Мабуть, він відчував, що ці прикраси крадені.
— Так от. Боргова заставна спершу не привернула моєї уваги. Але згодом дещо прояснила. Ми одержуємо з сусідніх районів повідомлення про вбивства і загадкові смерті. Ми маємо їх читати того ж самого дня. Нам заборонено влаштовувати обшуки без ордера чи перевіряти, є в когось зброя, якщо нема доказів. Часом ми порушуємо ці правила, бо змушені так робити. Хоча таким, як ви, саме це муляє в роботі поліції. Так от, деякі повідомлення я переглянув лише сьогодні вранці. Зокрема, про вбивство негра на Центральній авеню минулого четверга. Вчинив його колишній каторжник Лось Меллой. При тому був свідок. І провалитися мені крізь землю, якщо той свідок не ви.— Він лагідно усміхнувся — то була його третя умішка.— Хіба ні?