І така дрібничка — у кишені людини, яку вбили. У кишені, де був ще один, дуже коштовний портсигар із сигаретами, які він справді курив.
Може, Маріотт про них забув? Дурниці. Може, вони належали комусь іншому? Може, він знайшов їх у холі готелю і забув про них? Забув відкрити і подивитися, що там. "Жюль Амтор, психіатр-консультант".
Задзеленчав телефон. Я машинально підняв трубку і почув голос, від якого віяло холодом та певністю. Голос людини, яка вважала, що в неї все гаразд. Людини, що ніколи не лається. Людини з крижаною витримкою — Ренделла.
— Отже, ви не знаєте, що то за дівчина підвезла вас до бульвару вчора? Професійна брехня, Марлоу.
— Аби у вас була дочка, хіба вам би сподобалося, щоб фоторепортери вистрибували з кущів і прямо їй в обличчя націлювали бліци?
— Все одно. Ви збрехали.
— Так.
Він трохи помовчав, ніби обдумуючи щось.
— Гаразд, забудемо про це,— нарешті сказав він.— Я її бачив. Дівчина сама прийшла і розповіла мені все. Сталося так, що вона дочка людини, яку я знав і поважав.
— Вона розказала вам, ви — їй.
— Я дуже мало розповів,— холодно відповів Ренделл,— тільки про одне. Про те саме телефоную і вам. Слідство буде негласне. У нас є змога накрити банду мисливців за коштовностями. І ми це зробимо.
— Учора увечері вони стали бандою вбивць.
— До речі, у портсигарі знайшли залишки потерухи від марихуани. Пам'ятаєте? Дивний портсигар із драконами. Ви певні, що не бачили, як він брав сигарети звідти?
— Цілком. У моїй присутності він курив сигарети з іншого. Але ж ми не весь час були разом.
— Так. Тоді все. Запам'ятали, що я вам сказав учора? Викиньте цю справу з голови. Єдине, що від вас вимагається,— мовчати. Бо...
Він зробив красномовну паузу. Я смачно позіхнув у трубку.
— Ви вважаєте, що газети нічого не дізнаються? — спитав я по паузі.
— Тільки про вбивство. Про те, що за ним стоїть,— ні.
— Ви теж,— ствердив я.
— Вас попереджено двічі. Третього попередження не буде.
— Ви забагато розмовляєте, як для людини, в руках котрої всі козирі.
У відповідь він поклав трубку. Хай йому грець! Хай сам попрацює.
Я походив кімнатою, щоб заспокоїтися, трохи випив, але на годинника довелося глянути двічі, перш ніж я збагнув, котра година. Тоді знову сів за стіл.
Жюль Амтор — психіатр-консультант. Консультації тільки згідно з записом. Якщо йому дати багато часу і грошей, він вилікує вас од будь-чого, починаючи від розпусти, кінчаючи лихоманкою. Він може бути експертом у всіляких справах: нещасливому коханні; у психології жінок, що лягають у ліжко самі, хоч це їм гидко; порадником хлопців та дівчат, які блукають країною і не пишуть додому; він може порадити, чи продавати майно зараз, чи почекати до наступного року; що принесе запропонована роль — успіх чи невдачу. До нього звертаються і чоловіки: міцні та кремезні, вони рикають, як леви, у своїх офісах. Тільки це — ззовні. Всередині вони схожі на холодних та слизьких медуз. Але переважна більшість його клієнтів — жінки. Товсті, із задишкою,.. худі, з таємними пристрастями; старі, що мріють, молоді, які підозрюють у себе комплекс Електри6. До нього звертаються жінки різного зросту, форм та віку. Об'єднує їх лише одне — гроші. Ні, містер Амтор не приймає по четвергах у лікарні штату. Він працює тільки за гроші. Багаті повії, які не сплачують рахунки за молоко, викладають йому гроші не вагаючись.
Мастак замилювати очі, віртуоз у поширенні пліток, людина, чиї візитки знайдено разом із марихуаною у кишені вбитого Маріотта,— ось що то за тип.
Здається, все буде гаразд. Я підняв трубку і попросив телефоністку з'єднати мене з номером у Стілвуд-Хейтсі.
Розділ 15
У трубці почувся різкий неприємний жіночий голос з іноземним акцентом.
— Хелло.
— Можна побалакати з містером Амтором?
— О, ні, на жаль. Мені дуже, дуже шкода. Амтор ніколи не розмовляє по телефону. Я його секретар. Хочете щось передати йому? — повільно, розтягуючи слова, спитала жінка.
— Яка ваша адреса? Мені треба побачити містера Амтора.
— А-а, ви хочете проконсультуватися у нього. Він буде дуже радий. Але містер Амтор дуже, дуже зайнятий. Коли ва хочете побачитися з ним?
— Будь-коли сьогодні.
— А-а, це неможливо,— співчутливо відповіла вона.— Може, на тому тижні. Я подивлюся записи,
— Послухайте,— перервав я її,— облиште записи. У вас є олівець?
— Звісно, в мене є олівець. Але...
— Записуйте. Моє ім'я — Філіпп Марлоу. Адреса: шістсот п'ятнадцять Кагуена-білдінг, Голлівуд. Це на бульварі Голлівуд, поблизу Івара. Номер телефону: Гленв'ю сім тисяч п'ятсот тридцять сім.
Я ще раз по літерах повторив усе.
— Так, містере Марлоу, я записала.
— Мені треба зустрітися з містером Амтором з приводу людини, яку звуть Маріотт.— Я повторив прізвище по літерах.— Це питання життя або смерті. Тому я хочу побачити йога негайно. Розумієте? Не-гай-но! Зараз же.
— Ви дивно розмовляєте,— відповів голос з іноземним акцентом.
— Не дивуйтесь, я завжди так розмовляю. Це дуже неприємна справа, думаю, містер Амтор захоче зустрітися зі мною. Я — приватний детектив. Але не хочу йти у поліцію, поки не зустрінуся з ним.
— А-а, отже, ви з поліції, ні? — Голос став такий холодний, як обід у їдальні.
— Послухайте,— сказав я,— я не з поліції. Ні. Я приватний детектив. Конфіденційна особа. Справа — невідкладна. Передзвоніть мені. У вас є мій номер телефону? Так?
— Сер, у мене є ваш номер телефону. Містер Маріотт... Він захворів?
— Не зовсім. Ви знайомі з ним?
— Ні. Ви сказали, питання життя або смерті. Містер Амтор... він вилікував багатьох...
— Цього разу йому не пощастило,— перервав я її.— Я чекаю на ваш дзвінок.
Поклав трубку і дістав пляшку. В мене було таке відчуття, ніби мене пропустили крізь м'ясорубку. Минуло десять хвилин, коли задзеленчав телефон.
— Амтор зустрінеться з вами о шостій,— сказав той самий голос.
— Чудово. Яка ваша адреса?
— Він надішле по вас машину.
— У мене є своя. Скажіть адресу.
— Він надішле машину,—холодно відказав голос.
У трубці почулися короткі гудки.
Я знову глянув на годинника. Час ще був, принаймні для того, щоб поїсти. Від останньої порції віскі всередині все палало, хоч голоду я не відчував. Запалив сигарету, але присмак у неї був такий, ніби я смалю якусь ганчірку. На протилежній стіні висів автопортрет Рембрандта. Я вклонився йому, взяв капелюха і вийшов з кабінету. На півдорозі до ліфта мене раптом осяяло. Думка звалилася на мене, як цеглина з даху, майже безпричинно. Від несподіванки я змушений був навіть спертися об стіну. Трохи постояв, смикаючи капелюха, і зареготав.