Анна Бедфорд не чула, що говорилося далі. Як громив Хауорд фашистський американський суд і підлих журналістів, що оглупляли американський народ. Не чула вона, яка буря зчинилася в залі, і що передавала Мері Купер та інші радіобрехуни й дезінформатори в ефір.
Буря протесту на багатотисячному мітингу Асоціації прогресивних діячів американської культури. Тут зібралися найкращі учені, художники, письменники, артисти. Було багато передових робітників. На трибуні професор Мітчелл:
— Цей ганебний суд над Хауордом і вся діяльність комісії Гувера, створеної ніби на захист американізму, це знищення американізму, це перетворення Америки в моральну катівню! Шляхи до миру не обсаджуються товпищами поліції та військовими базами. Військовими базами обсаджена дорога до банкрутства,— це сказав Рузвельт у 37-му році. Створивши злидні серед технічних чудес, ми мчимося до катастрофи з такою швидкістю, якої ще ніхто не знав в Америці. Ми прирекли вже Європу на її стародавнє прокляття — утримування величезних армій гарматного м'яса. Куди ми гонимо її? Хто сказав, що Америка існує на своїй власній планеті? А не на планеті американців, росіян, китайців, індусів, греків?! (Грім оплесків).
На трибуні письменник Роберт Річардсон. До будинку з шумом і ревом під'їжджає поліція. На трибуні Річардсон:
— ...Чому після одної з найбільших з усіх переможних війн ми поринули в таку глибоку психічну депресію? Чи не стали ми учасниками щонайбільшого безумства, яке будь-коли вражало людство? Чому в найвирішальніший для народів час наші солдати, письменники, учені, кінорежисери зробили буквально все для того, щоб світ пізнав нашу моральну мізерність і пустоту? Як це трапилось? І чи так це? Чи в такому ж духовному рам'ї ми входимо в історію середини XX століття? З поліцейськими знаменами над Америкою, що втратила свободу! Сьогодні ми піднеслися до вершин знання. Ми можемо нагрівати озера, моря, змінювати клімати суходолів, добувати синтетичні сполуки, в тому числі і їжу, в необмеженій кількості. В біологічних дослідженнях ми опанували вже ключі, дорожчі, ніж атомні, і ще страшніші!.. Яка тиша... Чому ніхто не аплодує? Чому страх виникає там, де люди науки століття мріяли знайти щастя людства? Ми можемо все, і ми ніщо! Тінь атомної бомби закрила світло. (Гамір, ремство). Все під замками Уолл-стріту! Наука украдена! Весь інтелект нації оточено кулеметами! (Гамір посилюється). І над сталевими сейфами, над кістяками хмарочосів ніщо не піднялося, жодна жива книга для нащадків!..
Стук. Поліція вже в приміщенні. її намагаються не пропустити. Гамір. Брутальні вигуки. Стук.
— Затримайте поліцію!
— Я сідаю у в'язницю... Та нехай знає Америка, що Лінкольн, Джеферсон і Рузвельт сіли б теж зі мною сьогодні! Не пройшли б гуверовської перевірки лояльності. Під суд пішли б президенти, під суд!..
В той саме момент, коли поліцейські хотіли було схопити Роберта Річардсона, він підніс руки вгору і з гордо піднесеною головою пішов через величезний зал до виходу, супроводжуваний полісменами й вигуками: "Геть комісію Томаса!", "Хай живе свобода!", "Хай живе мир!", "Геть війну!", "Миру! Миру! Миру!"
Поспішно викликана в державний департамент, Анна Бедфорд входила в кабінет Кеннона. З цього кабінету диктувалася політика "приборкання комунізму" і "неминучості розгрому Радянського Союзу в атомній науковій війні". Анна все це знала, але ніколи не гадала, що її, маленьку співробітницю посольства, можуть викликати в цей фатальний кабінет.
— Перед вашим приходом я довго розглядав ваше фото,— тихо, якимсь задушевним оксамитовим голосом сказав Кеннон, тримаючи в руці і потім кладучи на стіл фото Анни.— У вашому обличчі є щось ідеальне. І містер Скотт мені теж про це писав.
— Я дуже вдячна, сер.
— У вас померла мати. Як жаль. Вона була чесна американка.
— Так, сер,— сказала Анна.
— Ви помічаєте, в мене трохи німецький акцент?
— Так, сер.
— Я дуже довго жив у Німеччині і Росії, хоч російську мову знаю погано. Але я дуже люблю Росію. Ви любите Росію? Еге ж? Ті берізки... Скільки лірики!.. О-о! Це дуже гарно!
Потім він підвівся. Анна теж.
— Сидіть, прошу вас.
Він почав ходити по кабінету.
— Скажіть мені, міс Бедфорд, що справило на вас в суді над Хауордом найбільше враження? Ви дуже переживали, як мені відомо.
— Так, сер, дуже,— сказала Анна. Мозок її шалено працював, і вся воля була напружена до найвищої міри. Що буде далі, ось через хвилину? В чому обвинуватить або чого зажадає цей чоловік? — Мене найдужче вразило ставлення народу до підсудного. Народ, мені здалося, сер...
— Співчуває йому! — сказав Кеннон, хвилюючись чи вдаючи схвильованість, дідько його знає.— Це жахливо. Тому я викликав вас і почуваю, що не помилився.
— Дякую.
— Американський народ наївний і довірливий, ось уже шість років його свідомість у полоні в росіян. І ці Хауорди, продажні душі, топлять нас. Все це дуже несподівано. Ви знаєте, який зчинився галас? Комісію Томаса доведеться, можливо, навіть закрити. Це трибуна СРСР. Тепер піде розкриття посольських таємниць, чорт знає, кому тільки ми довіряли!.. Міс Бедфорд!.. Ви завтра летите в Москву.
— Завтра?!
— Нам потрібна книга. Дуже спішно.
— Книга? Яка? — спитала Анна, вражена несподіванкою.
— Котру я вам доручаю написати. Докладно: як купували Хауорда російські комуністи, що це за тип. Друге: напишіть з душею, як то ви можете, про роботу посольства в Москві. Попутно опишіть російську природу, берізки й страждання народу, побільше страждань!
— Але, сер... Чи зможу я?..
— О! Ви дуже талановиті. Коли я читав тут: "О юність моя, що коять з тобою!" — в мене сльози виступили на очах.
— Сер, може, я... не знаю...
— Ні, ні! Саме ви, як дочка фермера, не чиновник, середня жінка, маленька! Яка знає російську мову, саме ви — дочка американського народу... Оце ми кинемо... П'ять мільйонів тиражу! Хай благословить вас бог...
— Сер, але пробачте...
— Гуд бай...
Аудієнція закінчена. Анна Бедфорд зрозуміла, що їй доведеться покинути Америку назавжди.
— Гуд бай...
— Страждань, міс Бедфорд, побільше страждань...
— Гуд бай. Книга буде, сер. Я вже майже всю її обдумала.