Старий уолл-стрітівський лев Томас Лауелл був дуже невдоволений. Він стояв біля вікна й, дивлячись на фантастичне громаддя хмарочосів, розмовляв, напівобертаю-чись до Кеннона й одного з секретарів:
— Військовий міністр запізнився... на нараду, яку сам скликав! Анекдот... Де містер Форрестол?
— Дзвонили,— немає. Дуже дивно,— відповів заступник міністра генерал-банкір, він же й президент великої фірми Уолл-стріту "Діллон Рід енд компані" Майкл Дрейпер.
— Лікар тут?
— йес, сер,— сказав секретар.
— Попросіть... А втім, не треба, містер Кеннон!
— йес, сер.
— Ну, що це таке?! — Лауелл одійшов од вікна до крісла.— Ме... не... не чіпайте мене! Сам сяду, чорт би мене вхопив.— Не перестаючи бурчати, важко повертаючись і охкаючи, Лауелл без чужої допомоги сів у крісло.— Не прийшов?
— Но, сер.
Сусідній кабінет, в якому зібралися вже всі запрошені, справляв трохи незвичайне враження. Вся його підлога становила карту світу, права стіна — теж, з Північним полюсом у центрі і величезним червоним масивом Радянського Союзу, що нависав над Америкою. Позаду, на стіні, висіли величезні фотографії Землі, зняті автоматами з височини 60—100 миль, а посередині в металічній оправі поволі обертався великий глобус. Біля глобуса точилася зовні стримана, але запекла суперечка. Тут не було, власне, принципових розходжень у поглядах і тим більше в цілях, проте все ж таки тривога встигла вже охопити всіх: обмірковувалися питання величезної ваги.
— Ви старий ідеаліст,— сказав Діллінг, звертаючись до Джона Рамла. Рамл усміхнувся страдницькою усмішкою астматика, шумливо дихаючи й похропуючи, мов У сні.
— Так, я ідеаліст, і це мене цілком влаштовує. Я завжди був ідеалістом і не зносив крові. Заріжте при мені курку, я знепритомнію.
— Ну от!..
— Я запевняю, що політичний спокій світу можна відновити шляхом знищення противників спокою цілком безкровним способом.
— Ви мрійник!
— Не перебивайте мене!.. Без єдиної краплини кро-вГ! Без війни. Без цих жалюгідних атрибутів атавізму — хоробрості, геройства...— Старий потомствений гангстер, важко дихаючи, дивився на глобус, що весь час поволеньки обертався.— Так, без... без цих сиріт, удів, руїн і нахабних ветеранів — інвалідів!
— Але це чистісінька утопія! — сказав Діллінг.— До того ж, це взагалі неправильно: герої, вдови й руїни підвищують індекс нестатків і залежності.
— Це життя! — погодився Річард Рокфорр.— Це живить патріотичні почуття й інтерес до озброєння.
— Ну, можливо, один раз обійдемося без філософії,— сказав Рамл.— Містер Рокфорр в ролі мораліста. Смішно.
— Що ви пропонуєте?
— Я пропоную усунути комуністичні вогнища приблизно в 300 мільйонів чоловік біологічним препаратом концерну "Стандард ойл", — сказав Джон Рамл, показуючи на "вогнища".— Для цього пропоную тут же сьогодні дати вказівку урядові...
— Постривайте! Хвилиночку! Один момент...— втрутився "сталевий король", збагнувши, куди гне ця стара лисиця.— А ви подумали, який хаос внесе це в металургію, на якій тримається світ?
— Атож! Я взагалі не розумію, з якого часу ці безграмотні аптекарі з "Стандард ойла" робитимуть свій бізнес на комунізмі! — підтримав сталевого короля Діл-лінг, що почував до Рамла стару ненависть.
— Хе! Вони, чи бачите, вже наміряються знищити півмільярда клієнтів мало не за сто доларів...
Коли Форрестол появився в дверях, Лауелл і Кеннон одразу зрозуміли, що з ним щось трапилося. Від нього буквально випромінювалося якесь гнітюче хвилювання.
— Джентльмени, прошу пробачення. Я, здається... от дивно...
— Що з вами? — спитав Кеннон.
— Жахлива неприємність...— Форрестол почав озиратися.— Я загубив заячу ніжку. Це дуже погана прикмета.
Всі перезирнулися.
— Ну що ви! Дрібниця яка,— заспокоїв міністра Лауелл.
— Ні, ні. Це жахливо,— сказав Форрестол і зненацька став до чогось прислухатися.— Сьогодні вночі, коли росіяни зруйнували тринітроуловими бомбами Вашінг-тон...
— Який Вашінгтон? — Лауелл і Кеннон перезирнулися.— Як зруйнували?
— Як який? — здивувався Форрестол, підвівши брови. Він був дуже блідий. Тонкі губи ледь усміхалися, а в очах бігав страх.— Як який?" Ви не знаєте, що Вашінг-тон перетворений на купу сміття? Я на свої очі...— Форрестол підійшов до Кеннона. — Містер Кеннон, я бачив ваш труп. Геть розчавлена голова...
Кеннон. Дозвольте. Ну, годі, їй-богу. Ну що ви. Містер Форрестол!
Л а у е л л. Тихіше... Покличте лікаря... (Знаками по-казує Кеннону, щоб той вийшов. Кеннон виходить). Містер Форрестол, може, одкласти ваше повідомлення на тиждень?
Форрестол. Нащо?
Л ауелл (тихо). Мені здається, ви...
Форрестол. Ні, ні, ні. Запевняю вас. (Дивиться на Лауелла благальним скорбним поглядом).
Л а у е л л. Містер Форрестол. Покличте на допомогу; всі свої сили. Взаєморозуміння сьогодні (рух у бік кабінету) повинно бути досягнуте раз і назавжди. Ви можете ручитися за себе?
Форрестол. Абсолютно.
Підходить лікар-психіатр.
Психіатр. Пане міністр, як ви себе почуваєте? Не втомилися?
Форрестол. Ні. Ні. Навпаки!
У сусідньому кабінеті коло глобуса суперечка в повному розпалі. Джон Рамл починає здаватися:
— У мене вже тріщить голова од думок!
— Які думки? Я знаю ваші думки вже, слава богу, 55 років, коли ми з вами починали діло,— насідав на Рамла сталевий король.— Думки! Підписувати смертний вирок півмільярдові клієнтів за сто доларів. Я цента не дам за ці думки.
— Чи не можна без поезії. Ми не потребуємо словесної гри,— проскрипів старий мільярдер.— При чому тут смертний вирок? Планується життя, отже, й смерть теж. Всяке діло має свою нудьгу... Півмільярда... Якось же вони мусять умерти, ці півмільярда. Це питання існування.
— Це жахливо.
— Жахливо, коли будемо гинути ми.— Всі оглянулися. До глобуса підходив Лауелл у супроводі військового міністра.
В приймальні-секретарській. Ад'ютант міністра, секретар Кеннона Глорія Пірс, психіатр.
Глорія (напівпошепки). Ви гадаєте?..
Психіатр. Ну... Звичайно, важко сказати. Але й не дозволити... Ви ж самі розумієте. Тут не вгадаєш.
— Я не розумію, хто може сьогодні будувати лінкори, ці допотопні динозаври силурійської ери? Чи створювати армії...
Форрестол (коло глобуса). Це стовписько грабіжників і потенційних комуністів? Не ті часи, джентльмени! Прошу зрозуміти мене до кінця. Я не кажу про страх... перед комунізмом!.. (Ловить погляд Лауелла). Це не страх. Це... Це чуття часу. В атомний вік, коли змістилися всі координати буття, особливо час, який летить уже на хвилинних стрілках,— отже, в майбутній війні нам уже буде не до оборони архаїчних, приречених на смерть європейських націй... лояльність і стратегічне становище яких уже нічого не викликає, крім тривоги.