— Так, мій дорогий хазяїне,— сказав він,— тюремник помінявся зі мною місцем і тепер лежить у моїй камері. Я поклав його там двома добрими ударами кулака — одним у потилицю, другим у живіт, замість снодійного. І це сталося тоді, коли він мені приніс вечеряти. От який я невдячний! Потім я перевдягся у його вбрання, взяв у нього ключі, знайшов вашу камеру і вивів вас із цитаделі під носом у охоронців. Ото й усі труднощі!
— А моя донька, де вона тепер? — спитав містер Хеліберт.
— На борту корабля, який привезе вас до Англії.
— Моя донька тут, тут! — скрикнув американець, підхоплюючись із лави.
— Тихше! — відповів Крокстон.— Ще кілька хвилин, і ми врятовані.
Шлюпка мчала в густій темряві швидко, але трохи навмання. В густому тумані Джеймс Плейфер не міг розгледіти ліхтарів "Дельфіна" і вагався, який обрати напрямок. Темрява була така чорна, що матроси не бачили кінців своїх весел.
— Де ми зараз, містере Джеймсе? — спитав Крокстон.
— Ми повинні пропливти уже півтори милі,— відповів капітан.— Ти нічого не бачиш, Крокстоне?
— Нічого. А очі в мене добрі. Та пусте! Ми неодмінно доберемось до корабля. Вони нічого там не підозрюють, у цитаделі... .
Не встиг він вимовити ці слова, як темряву прорізала ракета й розсипалася вогнями на запаморочливій висоті.
— Сигнал! — вигукнув Джеймс Плейфер.
— А, чорт! — сказав Крокстон.— Мабуть, вони таки спохопилися там, на березі. Ану зачекаймо.
За першою полетіла у небо друга, потім і третя ракета. Майже відразу сигнал повторили десь за милю попереду шлюпки.
— Це ракета форту Самтер! — вигукнув Крокстон.— Сигнал утечі! Наляжте на весла! Вони все відкрили!
— Швидше, швидше, друзі! — вигукнув Джеймс Плейфер, підбадьорюючи своїх матросів.— Ці ракети освітили [87] нам шлях. "Дельфін" лише за вісімсот ярдів* од нас. Я вже чую корабельний дзвін. Наляжте! Наляжте! Даю вам двадцять фунтів, якщо допливемо за п'ять хвилин!
* Приблизно 700 метрів. (Прим, автора.)
Матроси ще дружніше налягли на весла. Гіга мчала вперед, легко розтинаючи воду. Серця в усіх калатали. Десь у місті гримнув постріл з гармати, і Крокстон радше почув, ніж побачив, як за двадцять метрів від шлюпки пролетіло щось чорне й кругле — можливо, гарматне ядро.
В цю мить дзвін на "Дельфіні" забамкав на повну силу. Корабель був зовсім близько. Ще кілька змахів веслами, і шлюпка причалила до борту. Ще кілька секунд, і Дженні кинулася батькові в обійми.
Гігу підняли миттю, і Джеймс Плейфер побіг на ют.
— Містере Метью, Ми під парою?
— Так, капітане.
— Веліть обрубати линву — і повний уперед!
Через дві-три секунди обидва гвинти гнали пароплав до головного фарватеру. Цього разу капітан не хотів підходити надто близько до форту Самтер.
— Містере Метью,— сказав Джеймс,— іти по фарватеру, що біля острова Салліван, для нас було б самогубством. Там ми потрапимо під прицільний вогонь конфедератів. Будемо триматись якомога ближче до правого берега рейду, ризикуючи дістати залп із протилежного табору. Біля стерна у вас людина надійна?
— Так, капітане.
— Звеліть загасити ліхтарі й бортові вогні. Зблисків парової машини з нас досить і аж занадто. Але з цим ми нічого не можемо вдіяти.
Протягом цієї розмови "Дельфін" ішов повним ходом; проте маневруючи, з тим, щоб триматися ближче до правого берега гавані, корабель мусив звернути у фарватер, що на короткий час вивів його зовсім близько до форту Самтер; він був десь за півмилі від нього, коли бійниці форту всі разом освітились, і, страхітливо загуркотівши, перед пароплавом промчав ураган заліза.
— Поквапились, мазії! — вигукнув Джеймс Плейфер, гучно зареготавши.— Ще пари, додайте ще! Ми повинні проскочити між двома залпами!
Кочегари роздмухали топки, і "Дельфін" задвигтів усім своїм корпусом так, наче от-от мав розвалитися на шматки.
У цю мить гримнув другий залп, і новий град гарматних ядер сипнув позаду пароплава. [88]
— Надто пізно, йолопи! — вигукнув молодий капітан голосом, що скидався на звіриний рик.
У цю мить на ют піднявся Крокстон і викрикнув:
— Ет, вони навіть не обсмалили нам хвіст! Ще кілька хвилин, і розмову з конфедератами ми закінчимо.
— То ти гадаєш, нам можна більше не боятися вогню з форту Самтер? — спитав Джеймс.
— Звичайно. Правда, попереду ще форт Моултрі на мисі острова Салліван. Та цей може нас жигнути лише протягом півхвилини. Тож хай вони добре обирають момент і добре ціляться, якщо хочуть влучити в нас. Ми наближаємось.
— Чудово. Форт Моултрі розташований так, що ми маємо тепер змогу звернути у головний фарватер. Вогню, ще вогню!
І в цю саму мить, наче Джеймс Плейфер сам подав команду стріляти, форт спалахнув потрійною лінією блискавиць. Почувся жахливий гуркіт, у корпусі корабля щось затріщало.
— Влучили цього разу! — кинув Крокстон.
— Що там таке, містере Метью? — гукнув капітан до свого помічника, що стояв на баку пароплава.
— Бушприт зрізало ядром.
— Поранені є?
— Нема, капітане.
— То й нехай. Нам рангоут не потрібен ні к бісу! Прямо у фарватер! Прямо! І держіть курс на острів.
— Зловили облизня, конфедерати! — гукнув Крокстон.— Якщо вже мене мають тріснути ядром по черепу, то хай це буде ядро північан. Воно б'є трохи м'якше.
Насправді небезпека не минула, і "Дельфін" поки що не вибрався з халепи. Бо хоч на острові Морріс і не було тих страшних гармат, які поставили там через кілька місяців, його артилерія та мортири могли легко потопити такий корабель, як "Дельфін".
Вогонь з фортів Самтер і Моултрі розбуркав північан, що укріпились на острові, та кораблі, які держали блокаду. Обложники не могли зрозуміти, з якого дива почалася ця нічна стрілянина. Палили начебто не по них. Одначе вони повинні були наготуватись і наготувалися дати відповідь. — Ось про що міркував Джеймс Плейфер, ведучи корабель фарватерами побіля острова Морріс, і він мав усі підстави боятися, бо й справді через чверть години темряву прорізали спалахи, і дощ невеличких бомб сипонув навколо пароплава, утворюючи фонтани бризок, що здіймалися вище бортових поручнів. Кілька бомб потрапили навіть на палубу "Дельфіна", але впали вони своїм тупим кінцем, і це врятувало [89] корабель від певної загибелі. Бо ці бомби, як з'ясувалося згодом, розриваються на сотні осколків, і кожна з них покриває поверхню в сто двадцять квадратних футів грецьким вогнем, який горить протягом двадцяти хвилин і який нічим не погасиш. Одна така бомба могла б спалити корабель дощенту. На щастя для "Дельфіна", ті бомби були щойно винайдені і ще дуже недосконалі. Коли вони вилітали з нарізного жерла гармати, то, обертаючись, майже завжди відхилялися і в момент падіння вдарялися об ціль тупим кінцем, а не гострим, де був розміщений детонатор. Саме ця конструктивна вада і стала рятівною для "Дельфіна". Бомби були досить легкі, а що жодна з них не вибухнула, то вони не завдали кораблеві відчутної шкоди, і він не зменшив ходу, пливучи по фарватеру під тиском своєї перегрітої пари.