— Пане Занудо! — сказав удівець.
— А, куме! — цмакнув Зануда.— Занудов-бо, а не Зануда; мій отець, царство йому небесне, служив за царя Павла бригадиром і писався Занудов.
— Та, про мене, нехай уже буде Занудов. Пане Зану-дов, а станьмо та подивімся трохи на дівчат!
— А що? може, до удівця приступає?— обізвався Зануда.— Та ще ж ти, Климе, нестарий чоловік: можна ч на карі очі задивитись. Ой, коли б швидше вмерла моя Санька, то я б оце вибрав собі такі карі очі, що й ну!
Зануда не любив своєї окатої, замлілої та слабовитої ані й був би радий її швидше позбутись.
— Ану, пане Занудов, котру б ви собі вподобали… якби так, борони боже, сатана до вас приступив та спокушав, як оце до мене приступає?-промовив Клим.
— А хіба до івас приступає?.. — спитав Зануда. — Як на мене, то я б уподобав собі Лукину; як гляну на оту червоновиду дівчину… ту, що заквітчала голову барвінком…
— Ого, пане Занудо! як я бачу, ви знаєте, де раки зимують! — крикнув Клим.
— Та не Занудо-бо! Оце ж бо який ти, куме, непам’ятливий! Сто раз казав, але ти неначе памороки на ярмарку в Корсуні загубив. Нехай би вже мені на сахарні памороки забило, то було б і не диво, бо в мене роботи, — ніколи і вгору глянуть: оце привезуть до сахарні десять сажнів дров, а ти лічи, та й записуй, та й записуй. А тут тільки що запишеш, знов везуть двадцять сажнів, а ти знов лічи, та й лічи, та й записуй, та й записуй… Так не диво, що мені часом світ замакітриться. Це зовсім не те, що мужик ціпом махає! Тут треба багато міркування, треба добре головою крутить!
— Та вже що й казать! Може, воно й так, але якби на мене, то я б лучче пристав на те, щоб головою крутить над папером, ніж ціпом махати та скрипіть рипицею та капицею раз у раз, — сказав кум Хаврусь і показав, як то люди махають ціпом.
Хаврусь був проворний, жвавий, говорив швидко та дрібно, неначе горохом сипав, і, оповідаючи будлі-що, махав та показував руками, крутив головою на всі боки, крутив очима й навіть моргав бровами та вусами. По його лобі та по щоках в розмові бігали зморшки, неначе хвиля по воді тоді, як на неї набіжить вітер.
Дівчата почали грати в ящура. Вони побрались за руки, крутились кружком. А серед кружка сиділа Луки-на: вона була за ящура. Дівчата співали:
Сиди, сиди, ящуре, в горохвянім вінку, Май собі жінку, як перепілку! Завтра вмреш, пропадеш, Кого впіймеш, — обдереш!
Лукина хапала дівчат одну по другій за свиту. Дівчата скидали свити, і ящур складав одежу під себе. Обібравши всіх дівчат, зв’язавши їх свити та керсети поясом, Лукина кинулась тікать. Дівчата побігли доганять. Проз Хавруся та Зануду неначе шугнули ластівки, а поперед усіх бігла Лукина, червона, як калина.
— Дивись-бо, дивись, куме Климе! дівчина, як писанка! Я на твоєму місці й часу не гаяв би, бо якийсь парубок так і вхопить її, як шуліка курча, що й не зогля-дишся, — сказав Зануда.
— Правду ви кажете, куме. Але чи піде ж пак вона за мене?— промовив Клим.
— Ого-го-го! За тебе та не піде! Друга навряд чи піде на готову сім’ю, бо тебе бог благословив аж чотирма хлопцями. А Лукина піде, бо мати її вбога, поля не має, а з шматка огороду не проживе.
— Що правда, то правда. Стара аж вгору підскочила б, якби я сватав Лукину.
Хаврусь підняв обидві руки вгору ще й коліна зігнув, неначе був ладен підскочить.
— Та й молода недовго сперечатиметься, — сказав Зануда.-3 тебе, куме, козак хоч куди! В тебе слово, як свердел; язик, як бритва; і заморгаєш її бровами, заговориш її, як ворожка. Та ще й літа твої не бог зна які.
— О, ще, хвалити бога, держусь міцно на ногах; якби добрі музики, то й козачка б утнув, — сказав Хаврусь.— Знаєте що, пане Занудо?..
— Овва… овва, куме! Ніяк не привчишся!
— Чи то, бачте, пане Занудов! Ви спитайте стару, так, ненароком, а я приступлю приступцем до молодої, так, знаєте, по-парубоцькому, гм… скоком та боком, ніби випадком та ненароком…
Клим моргнув вусом. Брови в його поїхали по лобі вгору, одна губа й щока з’їхали набік.
— Цебто, за свата, чи що? То й добре! Ого-го-го! Ще до осени сватів зашлемо, — сказав Зануда.— Як пан Занудов поворожить, то й заворожить. До цього маємо доволі хисту.
— Треба, бачте, передніше пошукать броду, а потім лізти. в воду. Не лізь, куди голова не влізе, — сказав Клим.
— Авжеж! Треба про все розвідать, та тоді й за рушниками з старостами! А то вийде не до ладу, як часом теє-то, як його, гм… прийдеться потягти гарбуза, — обізвався Зануда.
— Та вже ж буде не до ладу тягти гарбуза, та ще Хаврусеві.
— Чи зап’ємо могорича на почин справи? — питав Зануда.
— То й зап’ємо. Але ж дівчина! Цц… цц"— ЦЦ". Аж очі бере в себе, — цмакнув Хаврусь і повів Зануду до шинку.
Тим часом Іван розходився й дурів на всі застави з дівчатами: він упіймав ящура, одняв од його в’язку свиток та керсеток і побіг до шинку.
— Спасибі вам, дівчата! — крикнув він, утікаючи.— Оце побіжу до шинку та проп’ю з Уласом усе ваше добро до решти.
Дівчата кинулись бігцем за Іваном доганять його. Іван упав, тричі перекинувсь. Дівчата — за одежу та й розхапали свитки та керсетки. Лукина майнула проз Ула-са. Улас ухопив її за руку. Його рука була гаряча, як жар.
— А що, попалась! Пропаде твій керсет.
— Геть! одчепись! — крикнула Лукина й глянула Уласові просто в вічі. В його блискучих очах вона примітила іскру і вгадала, що та потаємна дівчина "Люди-ук-Лу", про котру часто балакав Улас з Іваном, була не та Олена й не Настя, а вона, Лукина.
Ще довго гуляли та співали дівчата. Довго сіояли парубки під вербами, довго грали в гилки хлопці-підлітки. А Лукина все поглядала на Уласа й примітила, що він дививсь тільки на неї, слідком водив за нею очима, де тільки ступала її нога. Щоки в неї зацвіли на весняному сонці, як калина в зеленому лузі.
Незабаром Клим та Зануда, випивши в корчмі по чарці, вийшли на вигін. Зануда вийняв з кишені хусточку. Драна, ніби подірявлена, хустина світилась наскрізь, як решето. Пан Зануда поважно обтер нею губи й чорні вуса. Іван прискочив до його, впав химерно на одно коліно, притулив два пальці до козирка і крикнув по-солдатському: "Здравія желаю, ваше благородіє!" Зануда осміхнувсь: