Визволяють — скільки сміху!
"Глянь, дідусю, глянь, чи ба?"
"Бачу, дітки, вашу втіху;
Зате щоглику журба!
Зна, що буде нудить світом;
Не про нього ваш куток...
Щебетав би собі літом
Та згодовував діток.
Не привикне він до клітки,
Бо неволя всім гірка...
Не то пташки, милі дітки,-
Шкода навіть черв’яка.
Кожна твар — наймення боже —
Жити хоче, як і ви...
Хай же більш чуття вороже
Вам не кружить голови.
Тож послухайте старого:
Не держіть узаперті
Цього щоглика малого,
Бо загине в самоті!"
Позирнули дітки вгору,-
Пурхнув щоглик з рукава:
Знов витає по простору,
В небі ясному співа!
"Щоглик! Щоглик" — дітки раді.
"Щоглик!" — тільки і слівця...
З того часу на принаді
Вже не ставили сильця.
СИРОТИ
Занедужала сирітка —
Відцуралися усі;
Час пройшов: знов, наче квітка,
Залишала у красі.
Знову хлопці з хистом вдатним
Залицятися, та ба:
"З сіромахою остатнім
Одружуся я хіба!"
Відказала і справдила
Сиротина чарівна:
Під вінцем святим ходила
З бідолахою вона.
І живуть собі щасливо
У коханні та миру,
Ще й нікому (от що диво!)
Не завидують в миру!
З ДУМОК СУЧАСНИХ
Запорожжя та козацтво
Спать уклалися в журбі...
Інший час, панове братство,
Інші теми на добі!
Відлічивши козакові
Поважання данину,
Чи не глянуть мужикові
У хатиноньку сумну?
Глянуть просто, без серпанку,
Яким все обволіка
Пан-поет, що бачив з ганку
Богоносця-мужика.
Наш мужик — то неук темний,
Працівник, але бідар,
Скарб незчерпано-таємний,
Що живився володар.
Довго ним ми рабували;
Кров лилась, свистів батіг,
Іще довше глузували,
Стали падати до ніг.
Бо часом рабування
Нас окрило каяття;
Найсвятіші почування
Зворушили гидь життя.
Але та любов висока,
Хоч правдивою була,
Зором збільшеного ока
Зайвих фарбів надала.
Зникла геть жива людина,
Розпочався був туман;
Та минула ця година
Повишаючих оман...
Перед нами — брат нужденний,
Яким він і справді є.
Тягне жереб свій злиденний
Та кляне життя своє.
Вік пита сірома неба:
Чи не пустять з рук кати?..
Отому найперше треба
Бідоласі помогти!
Появить на очі люду
Його ж сховані скарби —
Справа гідна сил та труду,
Річ достойна боротьби!
Хлоп-мужик, панове братство,
То — підстава в наші дні...
А Січ-мати та козацтво —
Хай царствують у труні!
ДО ДІТЕЙ
Коли б, о дітки, малась мога
Знов повернутися між вас!
Так заросла давно дорога,
Побив надії хмурий час!
Зазнайте ж втіх, поки не пізно,
Під пильним доглядом сім’ї,
Та не розкидано вас різно
З-під крилець неньчиних її!
Нехай же вам господь — благаю —
Протягне дітство золоте,
Щоб ви росли на радість краю
Без мук, що потім уздрите!
ОТРУТА
Шкода, мовляв, про те й балакать,
Чому ніколи більш не буть,
Все, кажуть, можна переплакать,
Все можна на світі забуть.
Минають літа,— образ милий
З душі притихлої зника,
Уяви поприсок [15] безсилий
Туманом час заволіка.
Та сум останеться, не згине,
До суду-віку буде жить...
Хто серце вражене запине,
Отруту зможе затужить?
* * *
Мов ангела, тебе я стрінув
В тюрмі, так доля розлуча:
Мене в один край жереб кинув,
Тебе до другого труча.
Поглянуть раз, послухать мови,
Очей подовше не звести —
І тихо полум’я любови
Самому довіку нести!
ДО ШКОЛИ
Ну, прокидайтеся, діти:
Ранок — до книжки пора!
Сонечко вспіло залити
Все посереду двора!
Швидше вдягайтесь до школи!
Кращі прогаєте дні,-
Пізно вертати,— ніколи
Їх не завернете, ні!
Змалку кохайтесь в освіті,
Змалку розширюйте ум,
Бо доведеться у світі
Всяких назнатися дум.
Треба самим розвертати:
Як і до чого все йде,
Шлях безпомилишно взяти,-
Той, що до правди веде.
Щоб не зросли ви на сором
(Бійтесь найпаче того)
Та не зробились позором
Рідного краю свого!
ДО В. ЧАЙЧЕНКА
З далекого краю,
Кобзарю коханий,
Тебе я вітаю,
Мій любий, незнаний!
Благаю спокою,
Здоров’я та сили —
Міцною тропою
Іти до могили.
З’являть, як донині,
Художницьку вроду
На радість країні,
На благо народу.
Щоб дальш розцвітала
Та врода кращ квіту,
Щоб сміливо стала
Пред зорами світу!
ДУМКА ТЮРЕМНА
Коли вже кинуть мурувати
В’язниці мирові кати?
Не нам кайдани розірвати,
Неволю зо світу знести.
Болить душа, і слабнуть руки,
Безсило думка замира;
В устах німіють журні звуки...
Де ж ти, сподівана пора?
Вона не прийде, не загляне
За часу нашого між люд;
Мов квіт підтятий, серце зв’яне;
Снаги не вистаче на труд.
Перейдуть дні — і трупи наші
Попихач, лаючись, складе;
Не все ж умре: гіркої чаші
Удруге пити не впаде.
Потроху прийметься насіння,
Що розсівали— навкруги,
Зросте міцніше покоління,
Що не подужають враги.
За в’язнем в’язень одстраждає,
Але настане легший час,-
І добрим словом спогадає
Потомок вільний мертвих нас!
Так заточенець думав думу,
Один конаючи в тюрмі;
І тільки стіни зором глуму
Зі тьми дивилися самі.
ДО УКРАЇНЦІВ
І
Боже! Чи знайдеться край, так зрабований,
Як Україна, чи ні?
Люд наш цупкими кайданами скований,
Гине без світла на дні.
Боже! За віщо ж так рученьки зв’язано
Його надії синам,
Що й розмовлять та писати заказано
Рідною мовою нам?
Що ж, українці! Не вішаймо голови!
Треба рятунок знайти:
Бо ще вживають і нашого олива
По цесарщині [16] брати.
Як не здаються там стиски жорстокими,
А наперед все руша
Русь-Україна повільними кроками,
Б’ється народна душа.
Гей, українці! Не бійтесь притичини,-
Рушимо сміло туди;
Здіймемо зори свої до Галичини,
Збільшимо спільні плоди!