Прокляті роки

Сторінка 3 з 6

Клен Юрій

Які багряні й грізні епопеї
Нащадкам міг би геній розгорнуть,
Якби писав він кровію своєю,
Плеснувши нам в лице ту каламуть,
І змалював нового фарисея
І до Голготи страдницької путь!
Але всі казні, гибелі і втрати
Не перечислити й не зрахувати.

Та, щоб не потомитися украй,
Нехай читач перепочине трошки.
І, щоб забути пролетарський май,
Хай меду рідного скуштує ложку:
Йому на очі я зведу той рай,
Де усміхаються в житах волошки
І понад степом сонце золоте
Завжди старою барвою цвіте.

Там кетяги рожевої калини
Цяткують їй коралями сувій,
І дише в ніздрі духом полонини
Між пальцями розтертий деревій.
Там вранішня зоря й світанки сині
Щоранку сходять у красі новій.
І десь на дзеркалі німої тиші
Дзвінке весло свої узори пище.

Там, перепрівши у гарячих снах,
Посеред вод безмовних і широких
Татарське зілля пахне у ставках.
Там дні шумлять і плещуть у потоках.
Там золотом соломи світить дах.
Там жаби мирно кумкають в осоках,
І, не підпавши під нічний декрет,
Росте собі на волі очерет.

Там віє вітер у просторах диких
І пахощі терпкі несе нам з круч.
В рівнинах неосяжних і великих
Там віщий місяць сходить ліворуч...
І чисте срібло ллється в чистих ріках,
І тане в небі журавлиний ключ...
Про це ще по-російськи скільки мога
Писали Олексій Толстой і Гоголь.

А про красу заквітчаних долин,
Про любі серцю комиші і хащі,
Про те, як пахне на межі полин,
І про вигнанця долю злу й пропащу,
Який не бачить рідних луговин, —
За мене ще майстерніше і краще
Вам оповів би половецький хан,
Якому хтось дав нюхати євшан.

Частина III

Початку ви не ждіть у цій поемі.
Це тільки вступ. За звуком ллється звук.
Мов рибки золоті, іскряться теми
І брижами сковзять мені між рук.
Не я ж уславив квіт філософеми й
Нап'яв тятивою співучий лук:
В пекучий день, коли пахтять ясмини,
Читайте, друзі, "Чумаків" і "Сіно".

Не я, а мій далекий побратим...
Це він горазд октавами співати.
"Poetae maximo" (я згоден з тим!)
Раз Зеров написав йому в присвяті.
Чи ж означало Maximus[2] — "Максим"?
Чи, може, мало слово те віддати
Ту найприкметнішу з усіх прикмет,
Якою визначався наш поет?

Це ж він запалював гарячі квіти,
Які кресали іскри в нашу кров.
Це я б про нього мусив говорити,
Що у змаганні лебедя зборов:
"Аще кому хотяше піснь творити,
Тогда пущашеть десять соколов".
Чия ж рука здушила спів у горлі,
Що він забув і лет, і клекіт орлій?

Це ж доля всіх: віддати божий дар,
Що ранками кропили чисті роси,
Вовчиці на поталу, й срібний чар
Розвіяти... З нас зайди горбоносі
Ще виховають добрих яничар,
І час прийде, що вірні малороси
За хліб і цукор, жир і дрібний крам
Ще голови стинатимуть братам.

Вогнем я в серці випік люті вчинки:
З убивць водою цілого ставка
Не змити кров невинного Косинки,
Не воскресити мертвого Близька.
На нашій ниві справили дожинки,
Щоб не лишилось нам ні колоска.
Хай ложем буде нам стерня колюча,
Коли нам ордер на життя усучать.

А де ж, де ж ви, кому в діжки без ден
Струмлять і котяться роки в неволі,
Що не згадаю й ваших я імен,
Щоб не згіршити вам страшної долі,
Що зникли вже за овидом ген-ген
І крутитесь у божевільнім колі
По руднях, і болотах, і лісах,
Де гаврами гасає голий жах!..

У вік наш лагідний спочатку кості
Нам переб'ють осиковим ціпком,
А потім, зжалившись, позичать костур.
Десь під заметами, окутий льдом,
У морі бурянім є дикий острів,
Де ще святі, спасавшись, їли жом,
Де й ми, в гріхах покаявшися самі,
Загаєм час молитвами й постами.

Шумить, шумить тайгою чорний бір,
Як і шумів колись за Миколая.
Очами ще не міряний Сибір
Тепер я криком радісно вітаю.
Усіх, хто йшов шляхами ясних зір,
В дрімуче лоно радо він приймає:
Тут нації краса і гордий квіт
З уламків корабельних творить міт.

Брати мої в далекому вигнанню,
Що ваших голосів давно не чуть,
Яким прийдеться, може, до сконання
В душі коняти гнів, важкий, як ртуть!
Мужайтеся, блукаючи за гранню,
Якщо не дано вам рушати в путь.
Якби ж то вам, серця одягши в кригу,
Згадати шлях, яким помчався Ігор!

Якби ж я Овлуром для вас міг стать
І вам коня підвести за рікою!
Якби ж я свистом гасло міг подать,
Чекаючи за темною тайгою!
Щасливий сон: сурма, мечі і рать,
Степ шелестить високою травою
І вже під радісний весінній дзвін
Веселим шумом нас стрічає Дін...

З рясного рогу я вам сиплю перли,
Мов буйні ягоди із повних фон.
Пождіть, ще з'являться корони, берла...
Хіба ж поету писаний закон,
Коли стара романтика не вмерла
І прибирає героїчний тон!
То ж раз у раз я без аеростата
Із хмар на землю мушу повертати.

Хай вславлю ж вам тепер мандрівний шлях
Тих безпритульних хлопців, що до Криму
З Москви зайцями котять в поїздах,
Які в морозяну, холодну зиму
В асфальтових ночують казанах.
Куди, півголі, під плащами диму
Простуєте ви, армії дітей,
Дорогою незнаних одіссей?

Хай ще уславлю вам ті хлібні черги,
Куди щодня включав нас автомат,
Що з нас викачував ставки енергій
І кидав нам не випечений шмат.
Ми не дістанем на пальто і дерги,
Та вибір є рясний губних помад,
І, може, ще для "ран душевних" мазі
Ви купите у дами на Євбазі.

А хочете, візьму ще нижчий тон,
Щоб віршем вам уславити — калоші.
Хоч глянець їх не той, що у корон,
Але ж вони, звичайно, річ хороша,
Бо як без них з солом'янських багон,
Коли на візника немає грошей
(Та й рисаків скасовано давно!)
Приплисти на Хрещатик у кіно?