Крамниці щойно позачинялися. Я пробігла по Флаксмарктштрасе повз юрми людей, що поверталися з роботи. Вони раділи, що день закінчується і їх чекає спокійна ніч. А що їхні господи не були пошкоджені ні снарядами першої великої репетиції 1914-1918 років, ні новітніми досягненнями військової техніки, то й обличчя їхні, вдоволені, такі мені знайомі — худі й повні, вусаті й бородаті, гладенькі й з бородавками,— не були позначені ні слідами злочинів, ні докорами сумління, що їм довелося бачити ті злочини й мовчати через слабодухість, через страх перед державною владою. А тим часом їм невдовзі якраз довелося спізнати досхочу тієї бундючної влади та її чванливих наказів. А може, їм усе те припало й до вподоби — пекареві з підкрученими вусами й кругленьким черевцем, у якого ми на розі Лляного ринку завжди купували потрушені цукром тістечка, або ось кондукторові трамвая, що проїжджає дзеленькочучи повз нас? А можливо, мирний вечір з поквапною ходою перехожих, церковним передзвоном, останніми гудками далеких фабрик і скромний затишок будня, яким я в ту мить так тішилася,— можливо, все це таїло в собі щось відразливе для всіх дітей, а тому вони дуже скоро почали вже жадібно всотувати звістки з фронтів од своїх батьків і палко поривалися поміняти свої припалі пилом чи борошном спецівки на військову форму?
Мене знову пойняв страх, і я боялася звернути в свою рідну вулицю, мовби передчуваючи, що вона зруйнована. Однак те передчуття хутко зникло, бо вже на останньому кварталі Баугофштрасе я могла йти додому, як завжди, своєю улюбленою дорогою під двома великими ясенами, що цілісінькі, незнищені, праворуч і ліворуч вулиці підносилися вгору, змикаючись гіллям, мов колони тріумфальної арки. Я вже бачила й білі, червоні та сині кружала клумб з журавельником та бегоніями на моріжку, що помережали мою вулицю. Тільки-но я підійшла ближче, вечірній вітер, такий свіжий, який ще ніколи не обвіював мені скронь, війнув на мене з кущів глоду хмарою пелюсток, осяйно-рожевих, і не від сонячної заграви, як здалось мені спершу, а насправді. На серці мені було так, як завжди після денної прогулянки: мовби я вже цілу вічність не чула свистіння рейнського вітру, що заблукав на мою рідну вулицю. Я геть-то зморилася й раділа, що нарешті стою перед батьківським домом. Тільки підніматися сходами було мені невимовно тяжко. Я зирнула на вікна третього поверху, де було наше помешкання. Моя мати вже стояла на балконі, над вулицею. На ньому цвів у ящиках журавельник. Мати чекала мене, I яка ж вона здавалась молода! Куди молодша за мене. Яке темне було в неї гладеньке волосся проти мого. Моє невдовзі геть візьметься сивиною, а в неї не видно було жодної сріблинки. Вона стояла вдоволена, вся випростана, неначе створена для сімейного життя, сповненого праці, щоденних радощів і клопотів, але ніяк не для болісної, лютої смерті в глухому селі, куди її заслав Гітлер. Вона вже мене впізнала й радісно махала мені, мовби я прибула з далекої подорожі. Так усміхалася вона й кивала мені завжди, коли я поверталася з прогулянок. Швидко, як тільки здужала, я бігла вгору по сходах. Та на першій площадці я зупинилася. Я відчула себе нараз занадто змореною, щоб підійматися вище. Все огорнув сіро-голубий туман утоми. Проте довкола мене було світло й жарко, а не півтемно, як завжди буває на сходах. Я силувала себе йти вгору, до матері, але сходинки, невидимі в млі, здавалися мені недосяжно високі, нездоланно круті, мовби вели вони на стрімку гору. Напевне, мати вже зайшла до передпокою й жде мене біля дверей. Одначе ноги мене не слухалися. Таке було мені колись, ще як була я маленька, тоді теж мене охопив якийсь страх: здалося мені, що щось неминуче перешкодить нашій зустрічі. Я уявила, як марно жде мене мати, відділена від мене лише кількома сходинками. Але тривожитися було нічого — якби я тут упала від знемоги, батько мій мене одразу ж знайшов би. Адже він живий і прийде невдовзі додому, бо робочий день уже скінчився. Щоправда, він ще дужче, ніж мати, любив десь на розі вулиці потеревенити з сусідами.
Уже в кімнатах бряжчали тарілками, готуючись до вечері. Я чула, як за всіма дверима ритмічно розпліскують між долонями тісто. Дивно мені, що у такий спосіб роблять коржі: замість розкачувати в'язку масу, її просто розпліскують між долонями. Десь із двору я вчула горластий індичий крик і здивувалася, відколи це в нас на подвір'ї раптом почали розводити індиків. Я хотіла оглянутися, але дивовижно яскраве пасмо світла з вікон, що дивились на подвір'я, засліпило мене. Приступки оповилися млою, сходи роздалися безмежно вшир і вглиб, мов якась безодня. Тоді у вікнах заклубочилися хмари і хутко заповнили ту безодню. У голові моїй промайнуло кволе: "Шкода! А так хотілося, щоб мати мене обняла. Коли я надто квола, щоб піднятися сходами, то звідки ж мені взяти сили повернутися до далекого горішнього села, де мене чекають на ночівлю?" Сонце пекло нестерпно: його проміння надвечір ще палючіше. Я ніяк не могла призвичаїтися де того, що тут зовсім немає смеркання, а лише раптовий перехід від дня до ночі. Я зібралася на силі і стала твердіше ступати по землі, хоча сходи губилися в безодні. Їхнє поруччя стало сторчма й обернулося на могутній паркан із органних труб кактусів. Я вже більше не змогла розрізнити, де гірські кряжі, а де завіса хмар. Я знайшла дорогу до шинку, де відпочивала, опустившися з вище розташованого села. Пес уже зник. Два індики, яких тут раніше не було, походжали по дорозі. Мій хазяїн і досі сидів перед будинком, а поруч нього сидів його приятель чи родич, теж, як і він, знерухомілий або від напливу думок, або від безділля. До ніг їхніх лягли дві однакові тіні від капелюхів. Мій хазяїн навіть не поворухнувся, коли я підійшла: я була не варта того, я просто стала часткою його звичного потоку думок. Я почувала себе занадто змореною, щоб ступити бодай ще один крок, і сіла за стіл, де й раніше сиділа. Я хотіла повернутися знову в гори, тільки-но трохи перепочину. Я питала себе, як я маю віднині збавляти час, бо відчувала тепер нескінченний плин часу, неподоланний, як і повітря. Ще з дитинства нас привчали, замість покірливо віддаватися у полон часові, опановувати його в той чи інший спосіб. Несподівано пригадалося мені знову завдання описати якнайдетальніше шкільну прогулянку. Неодмінно завтра вранці чи, може, ще й сьогодні ввечері, коли моя втома минеться, я візьмуся виконувати те завдання.