— Виходить, павучки не гинуть на морозі? — здивувалася Оля.
— Та ні. І так зимують не лише вони, а й метелики, личинки багатьох комах...
Озивайкову розповідь перебило дзвінке "курли-курли-курли", що долинуло з неба. То клином летіли на південь журавлі.
За що крука з казки вигнали
Отож був погожий вересневий ранок: басовито гули джмелі, заклопотано метушилися мурахи, павук дбайливо снував свою нескінченну нитку-павутинку...
Озивайко сидів на пеньку край галявини, де він час від часу збирав своїх маленьких помічників — Соснячків, Бересточків, Кленовичків, Дубовичків та інший лісовий люд,— й радісні думки огортали його добре серце: у лісі повний порядок! Не страшно зимувати пташкам — уродило насіння, ще й друзі — юні натуралісти — обіцяють допомогти пернатим перебути морози; диким свиням жолудів до весни вистачить; кози й лосі теж не пропадуть з голоду — чекають на них копиці запашного сіна, віники з березового листя... А як там бобри? Озивайко рішуче встав, щоб одразу ж вирушити до лісової річки, де водилися ці працелюбні звірі. Та не встиг і кроку ступити, як у траві пролунав голос-дзвіночок Ліщинки — крихітної дівчинки в шапочці, що нагадувала горіх ліщини. Лісовичок страшенно здивувався, як побачив, що сидить Ліщинка на спині-закрутці Равлика. Що за неповага? Придивився, а біля неї й інший лісовий люд...
— Теж мені автобус знайшли! — розгнівався лісовичок.— Гадаєте, справ у Равлика мало? Йому он треба нірку шукати, аби де зиму перебути. А ви чому не біля своїх дерев?
— Не гримай на них, Озивайку,— промовив Равлик.— Вони мені гарну схованку під корінням Дуба показали, за це їх катаю! Нехай розважаються, бо цілісіньке літо, бачив, не присідали, охороняючи дерева, кущі й трави.
— А в нас до тебе, Озивайку, є невідкладна справа,— дзвенів голосочок Ліщинки.— Розсуди нас із Равликом. Він каже, що у нього, як ні в кого, родичів багато. І що живуть вони скрізь — і в лісах, і на полях, і в морях та океанах. А що таке океан? — знітилася Ліщинка.
— Океан — це коли багато води. Немовби наше лісове озеро, тільки таке величезне, що не видно йому ні кінця, ні краю. Море — трохи менше. Я й сам його не бачив, але чув від бувалих людей, що в ньому всілякої живності повно, можливо, і равлики водяться...
— Не сумнівайся в тому, Озивайку,— пропищав Равлик.— Тільки моїх родичів багато не лише в морі-океані, але й на лузі, і в озері, і на річці — скрізь! Вони, щоправда, не всі зовні на мене схожі, та все одно доводяться мені родичами.
— Щось не дуже віриться,— пирхнула Грушівниця.— Зовні не схожі один на одного, а родичі...
— А твоє дерево — груша — дуже схоже на яблуню чи вишню або на малину чи суницю? — аж підстрибнув від обурення Равлик. Коли він це зробив, лісовий люд попадав з його мушлі. Молюск вибачився перед ними й продовжував: — Ви ж не заперечуєте, що вони близькі родичі?
— Ні. У них квітки однакові! —погодилася Грушівниця.
— А у нас, молюсків, теж є спільна ознака,— вів своєї мудрий Равлик.— Мушля, зокрема, й м’яке тіло...
— Ти ж мені нещодавно казав,— пропищала Ліщинка,— що й слимак твій родич. А де в нього мушля, де?
— Не видно її в слимаків, бо вона зовсім невеличка й знаходиться всередині тіла,— відповів Равлик.
— Звідки про все знаєш? — здивувався Озивайко.
— Бо я не простий Равлик, а казковий. І не просто казковий, а серед усіх равликів найказковіший! Знаю все, що тільки можна знати про своїх родичів.
— Що ж ти іще нам про них розкажеш? — оточив його лісовий люд.— Ми любимо казочки слухати. Потіш нас!..
— І ніякі це не казки, а суща правда. Одні з нас, як оце я, мають закручену мушлю і живуть на суші, дихаючи киснем повітря. Таким же чином дихають і слимаки, про яких ви щойно згадували. Є серед нашого брата, равликів, і такі, які дихають киснем, розчиненим у воді. Вони не бояться солі й тому живуть у морях-океанах. Кажуть, що бувають такі равлики дуже великі, а мушлі їхні красиво забарвлені. А є ще молюски двостулкові. Їхні мушлі — дві тарілочки, що огортають ніжне тіло.
— Я бачив їх,— озвався Дубовичок,— на березі озера лежить чимало таких тарілочок...
— То мушлі загиблих молюсків,— пояснив Равлик.— Живі двостулкові молюски на сушу не вилазять, а, закопавшись трохи в пісок, проціджують воду, виловлюючи з неї кисень і поживу — відмерлі шматочки рослин, дрібні водорості тощо.
— Серед молюсків, дізнався я в юннатів,— таємничим голосом повідомив Озивайко,— є страшенні хижаки. Спрутами їх називають.
— Є й такі! У них нога,— Равлик ліг на бочок, щоб лісовий люд побачив його м’язисту, вкриту слизом ногу,— вірніше, передня її частина, видозмінилася в щупальця. Цих щупальців буває до десяти. Завдяки їм спрути пересуваються і хапають здобич. Серед таких молюсків бувають гіганти — їм би тісно було на цій галявині.
— Бачив я книгу в юннатів,— промовив Озивайко,— де показано, як спрут тягне на дно морське людину...
— Що людину! Спрути вступають в бійку з китами, ба навіть невеликі кораблі топлять...
Лісовий люд роти порозкривав од таких розмов. Як добре бути не лише казковим, а ще й так багато знати. Таланить Озивайкові, що з дітьми дружить. А звідки в лісових хлопчиків і дівчаток знанням взятися? Щодня, з ранку до вечора, а то й вночі, трудяться коло своїх рослин, немає коли і вгору глянути. Та інакше й не можна: то гусінь деревам, кущам і травам загрожує, то хвороби різні...
Ліщинці стало себе так жаль, що вона спочатку тихенько, а тоді, все голосніше схлипуючи, заплакала.
— Що з тобою? — першим кинувся її втішати Равлик.
— Хочу багато знати. Як ти й Озивайко!..
— І ми, і ми!..— загуло на галявині.
Дубочки, Бересточки, Соснячки, Кленовички, Грушівниці щільно оточили Озивайка, благально дивлячись йому в очі.
— Хочу побачити молюсків, про які Равлик розповідав! — схлипувала Ліщинка.
— Хіба це складно? — здивувався Озивайко.— Он, дивіться, долає стежину Виноградний Равлик. Хочете з ним познайомитися?
— Звичайно. А він з нами захоче розмовляти? Не сховається в мушлю? — хвилювався лісовий люд.
— А це вже справа Казкового Равлика. Нехай він із. своїм родичем домовиться, щоб той з нами був чемним.
Однак побоювання лісового люду було марним: Виноградний Равлик висунувся із мушлі й привітно заворушив чотирма щупальцями. На кінчиках довшої їх пари, побачили всі, виднілися крихітні оченята. Ними він, щоправда, бачив слабо, тому-то Равлик підводив до нього кожного з присутніх близько, знайомив, як то кажуть, віч-навіч. Виноградний Равлик тільки дивувався: