— А в Старосамбірському лісі молодий лісовик Завзятько не господарює, а розважається: цілісінькими днями, мовби дитя нерозумне, на гіллі гойдається,— сказав інший гонець.
— А що виробляє Озивайко у нашому лісі,— й собі вигукнув з-під куща Вовк.— Замість того, щоб ліс охороняти від його найзаклятіших ворогів — людей, злигався з ними, водить по угіддях, усі наші лісові таємниці розсекречує...
— Це що за примара? — перебив його головуючий на зібранні найстарших лісовиків.— Хто тебе, Вовче, запрошував сюди? Куди ви, охоронці, дивилися?
Із-за кущів одразу ж вибігло кілька дужих лісовиків: мить — і од Вовка шерсть лишилася б, та їх зупинив один з лісовиків:
— Це той звір, що зумів вижити, тоді як усі його родичі давно загинули від людських рук. Нехай і далі живе. До того ж з Озивайкових угідь давно вістей ніяких не було! Говори, Вовче!
Зрадів сіроманець. Вклонився, як міг, найстаршим лісовикам, кахикнув, щоб хоч трохи захрипле горло настроїти, й почав:
— Перевертень цей Озивайко! Забув, либонь, навіщо ви його до лісу приставили. З людьми здружився, а ті заброди тепер із лісу не вилазять. Старі звірі, як ось я, приміром, не раз уже просили Озивайка схаменутися, згадати про свої обов’язки, та де там: він і слухати не хоче. Ще й погрожує розправою. Немає нам тепер життя в лісі!
І так завив сіроманець, що не лише іній з гілок обпав, а навіть сухе гілля посипалося. А гілка в акації хоч і суха, та все одно колюча. Упала прямо на головуючого, подряпала носа, люльку з рота вибила.
— Припинити вити! — розсердився головуючий на Вовка. Ще й гілкою, що його поранила, замахнувся. Вовк стрибнув під кущ, затих, нутром відчуваючи, що справу свою зробив.
Що тут зчинилося! Всі скочили з пеньків, водночас заговорили, вимагаючи негайно розправи над Гукайлом, Завзятьком, а найдужче — над Озивайком.
Нарешті головуючий заспокоїв зібрання і мовив суворо:
— Пропоную винести усім трьом найвищу міру покарання — позбавити їх сили лісовикової.
Вовк не стримався від радощів і знову завив — тоненько-тонюсінько. Аж моторошно стало усім. Тоді головуючий жбурнув у нього пеньком, на якому сидів, і таки влучив. Тисячами іскор сипонуло Вовкові в очі. Могутньою пружиною підкинуло його тіло, й сіроманець наосліп майнув якомога далі від урочища.
Лісові секрети
Дружба лісовичка з дітьми міцніла. Юннати не скупилися на їжу для птахів та звірів, а Озивайко все більше їм лісових секретів розкривав. Чим краще їх діти знатимуть, вважав, тим дужче любитимуть природу, тим більшою буде їхня допомога...
Сьогодні Петько став розпитувати про перші ознаки весни.
— Не забувай, Озивайку, що це нас найбільше цікавить!
— Тоді, друже, послухай, про що співає он та пташка.
"Ці-ці-фі-ці-ці-фі!" — пролунало.
— Ось вам і перша ознака весни,— засміявся Ігор.— Бачите, як велика синиця зраділа сонячному дню?
А синичка не могла всидіти на місці. Перестрибувала з гілки на гілку, махала крильми, потім почистила їх дзьобиком і полетіла геть.
— Дуже корисна пташка,— сказав Озивайко.— Надзвичайно багато знищує шкідників — комах, личинок... А он, бачите, круки метушаться.
Гуртківці дістали біноклі й навели їх на верхівки високих дерев.
— Придивіться, що вони роблять,— порадив лісовичок.
— Впорядковують свої гнізда,— сказав Толя Лопата.— Адже вони незабаром висиджуватимуть яйця. Вже на початку квітня у круків з’являються пташенята.
— Так рано? — здивувалася Оля.
— З цього приводу є одна казка,— згадав Ігор.— У ній розповідається, як колись круки не помирилися з лісовими мурахами. Навіть руйнували їхні купини, вигодовуючи мурашиними лялечками пташенят. Розсердилися тоді комахи й одного разу напали на гнізда своїх ворогів. Відтоді круки десятою дорогою обминають мурашники, а пташенят виводять напровесні, коли мурахи ще не вилазять із схованок.
— А в кого пташенята виводяться ще раніше? — поцікавився Толя.
— А у шишкарів. Ті висиджують яйця взимку,— відповів Озивайко.— Щоб малеча не померзла, батьки будують з паличок тепленькі гнізда, обкладають мохом, шерстю, пір’ям. Вітер не продуває їх, а від дощу й снігу захищає розлоге гілля ялин. В таких "квартирах" пташенята почуваються безпечно, а за грубки їм правлять теплі тіла батьків.
Взимку ж шишкарі виводять пташенят тому, що мають у цей час найбільше їжі. Адже вони харчуються насінням ялини, сосни, яке визріває восени і тримається аж до весни. Через те птахів називають шишкарями.
А тепер придивіться до беріз. Крони у них стали густо-червоні. Зазеленіла кора в осики. У бруслини — теж. Цікаво, що такою вона буває лише в березні. Верба в цей час уже скинула ковпачки квіткових бруньок. А знаєте, в якого дерева у нашому лісі першим розпочинається рух соку?
— У берези! — вигукнула Оля.
— Ні, в гостролистого клена. Красуня-береза відстає від нього на два тижні. А яке дерево в нашій місцевості зацвітає першим?
— Знаю, знаю,— зраділа Оля,— раніш за всіх починає цвісти сіра вільха. Ще й листочків немає на її гілочках, а вже з’являється багато жовтуватих сережок, а в них багато квіточок. Торкнеш їх — висиплеться хмарка пилку.
Ще довго були в лісі того дня юннати. Багато цікавих записів з’явилося в їхніх щоденниках.
...Ось і весна-красна прийшла
— Озивайку! Де ти, Озивайку?
— Може, з ним що сталося? — занепокоїлися діти.
— Ку-ку! — раптом долинув Озивайків голос.— Хіба ви мене не бачите?
Діти зраділо кинулися до ялини. Там у зеленому вбранні стояв Озивайко.
— Який-бо ти! — милувалися ним дівчатка.— Навіть чобітки зелені. Іще б їх почистити! — сміялися.
— Весна в розпалі! — усміхнувся Озивайко.— Роботи багато, тому-то й одяг такий буденний, робочий. А де це Петько?
— Тут я, тут! — поспішав од автобусної зупинки Петько.— Нумо, розповідай, що без нас у лісі цікавого сталося.
— Ходімо краще покажу,— сказав Озивайко.— Бо так красиво говорити про природу, як ви, гуртківці, я ще не навчився.
І ось вони на лісовій галявині, де вже пробивалася до сонця ніжна зелень.
— Гарні квіти? — показав Озивайко на сон-траву.
— Які в неї короткі й волохаті ніжки! — погладила Оля лісову квітку.
— Цього робити не варто! — докірливо мовив Озивайко.— Адже сон-трава отруйна.