— Плещи, дурню, в долоньки, плещи,— зареготав Вовк.— Зараз я тебе їсти почну!
А Озивайко підстрибнув щосили і вчепився в товсту дубову гілку. Заліз на дерево. Вовк припізнився на якусь мить, тільки зубами клацнув та облизався.
— Злазь. На чесний двобій тебе кличу! — заволав.
— Теж мені чесний,— розсміявся Озивайко.— У тебе гострі зуби, а я зовсім без зброї...
— Сидітиму доти, доки не впадеш з голоду,— пообіцяв Вовк, умощуючись під деревом.
У цей час почулися людські голоси. Ближче, ближче, зовсім близько. Вовк злісно блимнув на Озивайка:
— Все одно не втечеш од мене! — й подався геть.
Вийшло двоє підлітків.
Озивайко зрадів їм, став з дуба спускатися. І вже коли землі торкнувся, відчув, як іззаду обхопили його чиїсь руки, почали прив’язувати мотузками до дерева.
Хоч як пручався Озивайко, мотуззя все тісніше обплітало його тіло, а хлопці стрибали перед ним, глузуючи:
— Впіймався, неборака! Тепер не допоможуть ніякі тарілочки.
— Про які тарілочки ви говорите? — здивувався Озивайко.— Хіба ви не знаєте, що лісовики нічого не їдять?
Хлопці перезирнулися.
— Не вір йому, Костику,— промовив менший на зріст.— Це справжній інопланетянин. Я на картинках бачив. Такі ж самі химерні комбінезони в них,— кивнув на зелене Озивайкове вбрання.— Прилетів сюди з лихим наміром, інакше не таївся б на дереві, а прийшов у міліцію й чесно сказав, яке завдання виконує!
— Не гарячкуй, Дмитрику! — зупинив його Костик. І вже до Озивайка: — Виходить, ти нічого не знаєш про космічні тарілочки?
— Не знаю,— здивувався той,— звідки ж мені про це знати, коли я з лісу не виходжу?
— Бачиш, як викручується? — не вгавав Дмитрик.— Але нас не проведеш. Або скажеш, де стоїть космічний корабель, або кинемо тут прив’язаного — нехай звірі тебе з’їдять! — страхав він Озивайка.
Той зрозумів, що легко не відбудеться. Ще раз звернувся до сили лісовикової — марно!
"Треба щось вигадати,— розмірковував гарячково,— аби не лишили мене прив’язаного. Бо тоді Вовк одразу пошматує..."
— То ти поведеш нас до свого зорельота-тарілочки чи ні? — наступав Дмитрик.
— Ходімо! — погодився Озивайко.
Хлопці швидко розв’язали його і втрьох подалися в глиб лісу.
Дмитрик аж підстрибував од радощів.— Не вірив мені,— дорікав Костикові,— а я був цілком певний, що перед нами інопланетянин. Тепер прославимося!.. Аякже — полонили шпигуна з іншої планети! — І до Озивайка: — Тільки не надумайся тікати, бо з-під землі дістанемо. Ми з Костиком такі!
Ліс дедалі густішав. Осінь запалила дерева й кущі багряно-жовтим полум’ям. Тремтіло під холодним вітром листя, падало й встеляло землю м’яким килимом.
— Куди ти завів нас? — нарешті схаменувся Костя.
Останні промені сонця золотили кучеряві вільхи, трохи далі височіли могутні ялини. Під ногами проступало болото.
Впритул до Озивайка підійшов Дмитрик:
— Веди до корабля, інакше втопимо в оцій багнюці!
Тривожно шуміло верховіття. Десь неподалік зареготала сова.
Озивайкові стало моторошно.
"А як справді втоплять? Хто тоді про ліс дбатиме?"
— Напевне, Костику, треба знову зв’язати це опудало! — Дмитрик почав розмотувати мотузок.
— Озивайку, озовися! — раптом долинуло десь здалеку. І лісовичок упізнав голос Петька, одного із своїх помічників.
— Тут я! — голосно закричав.— Рятуй мене швидше!
...Довго в лісі стояв регіт, коли Озивайко розповідав, як його хлопці в полон брали.
— Оце так прославилися! — переживав Костик і попросив юннатів нікому не розповідати про лісову пригоду.
— Не міг раніше пояснити, хто ти! — примирливо говорив Дмитрик Озивайкові.— Одначе, як же нам тепер звідси вибратися? А ви, хлопці, чого сюди забрели?
— Теж заблукали, бо Озивайка не могли докликатися!
Швидко стемніло, і Петько запропонував заночувати в лісі, щоб у пітьмі не потрапити в непрохідне болото.
Хлопці швидко спорудили курінь, вислали його ялиновим гіллям, запалили для годиться невелике багаття біля входу й одразу ж поснули.
Тільки Петько не спав.
— Озивайку,— нарешті промовив,— як ти дозволив себе зв’язати? Тебе ж нічого не бере?!
Довелося Озивайкові розповісти Петькові про рішення найстарших лісовиків.
— Вони що, з глузду з’їхали! — розхвилювався Петько.— Та дарма! Завтра щось придумаємо. Не журися, Озивайку.
Однак і вранці Петько нічим не зміг допомогти другові. Тільки запропонував:
— Залишайся з нами в місті. Перезимуєш, а там видно буде.
— Загину я без лісу,— засумував Озивайко.— Та й звірам і птахам моя допомога потрібна!..
Пішли діти додому. Пообіцяли Озивайкові частіше навідуватися. А щоб Вовка не боявся, дали йому ніж мисливський.
...Бреде Озивайко лісом. Дерева вже майже голі. Зривається осінній дощ. Добре, що Петько теплу штормівку дав. По дорозі річка трапилася. Оце тут узимку він видру сполохав. Ліг край берега. Онде нірки — там раки зимуватимуть. Приглядівся, а раки ще не сплять. Ніжками ворушать, а до них невеличкі ягідки прикріплені — ікра. "Треба буде юннатам показати,— подумав Озивайко.— Он як рачихи ніжками водять, щоб кисень до ікри поступав. А де ж це видра? Дрімає, либонь, у теплому лігві, щоб звечора на полювання податися".
Підвівся Озивайко, пішов над берегом. А це що? Давній знайомий — зайчик. Тільки тепер у білу шубку вбрався. Тремтить, бідолаха, не лише від холоду, а від страху, що здалеку його видно. Озивайко хотів погладити зайченя, та воно чкурнуло чимдуж у кущі. Думав-таки наздогнати, але спіткнувся і впав, боляче вдарився об... лосині роги.
Роги були великі, гарні. "Подарую Петькові",— підняв їх, а тоді побачив, що вони в багатьох місцях поточені лісовими мишами.
"Нехай уже доїдять",— вирішив і залишив роги там, де вони раніше лежали.
Вітер давно вщух, сонце стало ласкавіше, тепліше. Озивайко зняв штормівку, сів на неї, щоб перепочити. Але що це? Над галявиною з’явилася зграйка комарів.
"Поява комарів у листопаді,— подумав,— обіцяє м’яку зиму. Треба про це юннатам сказати".
Поки спочивав, сонце знову закрила свинцево-сіра хмара. Пішов дощ.
Неждана радість
Зима настала раптово. На минулому тижні ще йшли дощі, а це за одну ніч накидало снігу, вдарив мороз і закував у крижаний панцир дерева та кущі. Ламалося гілля, падали деякі дерева.