Ліщинка відразу ж зазирнула всередину.
— Там порожньо. Де ж самі молюски?
— Це кістяк ципрей, або фарфорових равликів,— пояснив Равлик.— Його можна побачити лише після загибелі молюсків.
— А зараз ми вам живу ципрею знайдемо,— пообіцяли Водоростівки.
І вони викопали з піску чималенького голошкірого молюска. На вигляд зовсім непривабливого. Хто б міг подумати, що в ньому схована така красива мушля.
Ципрея вислизнула з рук Водоростівок й хутко зарилася в пісок. І було їй чого ховатися, бо неподалік з’явився великий равлик. Черепашка в нього масивна і груба, однак вона не заважала йому швидко рухатися.
— Тікаймо! — пищали Водоростівки.— Це Стромбус на полювання вийшов. Він не боїться нікого, бо має грізну зброю — загострену кришечку. Коли спить, закривається нею, мов заслінкою, а коли нападає на здобич — ріже, мов ножем.
А Стромбус вже "господарював": ногою вигрібав ципрей з піску й шматував їх немилосердно.
— Вовчі звички,— обурився Озивайко.— Візьми собі, щоб наїстися, а навіщо усім підряд віку вкорочувати. Ось я тобі покажу!
З цими словами він кинувся до Стромбуса, хотів ухопити його за мушлю й відкинути, як шкідливого кота, якомога далі від себе, та молюск несподівано підскочив і різонув лісовичка кришечкою. Мало пальця не одпанахав!
Добре, що в казкових хлопчиків рани вмить гояться, а то чимало б крові пролилося.
Затис Озивайко рану, а тоді увімкнув моторчика, блискавично підскочив до Стромбуса, вхопив його за мушлю й потяг у глибину океану.
— Ну й важкий! — відсапався.
— А хто обіцяв показати нам спрута! — зиркнула Ліщинка на Равлика.— Страшнувато, правда, але хочеться побачити!
Повз них саме пропливала морська черепаха. Схожа на ту, яка живе у їхньому лісовому озері, але у сотню, а мо’ й тисячу разів більша. Кокосик про щось із нею перемовився, а тоді запросив гостей на її широку спину. Довго пливли вони вздовж берега, аж доки не досягли великої заглибини. У ній, знав Кокосик, і жив найбільший кальмар або, як його іще називають,— Спрут. Хоч і зрідка, але на поверхні моря він з’являвся. Кокосик вже й схованку побачив, звідки можна буде спокійнісінько спостерігати за хижаком, та сталося інакше. Спрут сам на них чекав. Не на них, звичайно, бо звідки йому знати про відвідини Озивайка з лісовим людом, просто голодний хижак чатував на здобич.
Такого страховиська, як Спрут, лісовий люд досі ще не бачив. Голова ніби бочка, а на ній — величезне лиховісне око й міцний дзьоб, дуже схожий на дзьоб папуги. І що найжахливіше — прямо від голови розходяться довжелезні міцні щупальця з гачками й присосками. Нишпорять-нишпорять довкола себе, тільки потрап у їхні обійми...
— Кальмар! — все одно зрадів своєму родичеві Равлик.— Привіт тобі, наш найсильніший родич!
Та голодному Спруту не до равликової запопадливості. Він, як побачив черепаху, торпедою вилетів із засідки й оповив її щупальцями, а тоді вдарив дзьобом у голову.
Черепаха одразу перекинулася горілиць, а лісовий люд і Озивайко попадали на дно, в якусь прірву. Добре, що в кожного з них був моторчик, а так не зібратися їм гуртом довіку.
Оговтавшись, поховалися за гілку розлогого коралу й стали спостерігати за двобоєм, не знаючи, як допомогти Черепасі. Та виявилося, що її не так просто було подолати, як на те сподівався кальмар. Вона сховала і поранену голову, і ноги, і хвоста під панцир. А тут неждано-негадано їй ще й поталанило. З океану на запах черепашачої крові припливли три акули. Вони накинулися на Спрута! Немов гострим ножем відтинали своїми зубами щупалець за щупальцем. І так, як з’явилися, раптово зникли в океані. Кальмар з одним-єдиним щупальцем поволі падав у прірву, з якої нещодавно випливли мандрівники.
— Дивіться,— здивувалася Ліщинка,— а в нього кров не червона, а голуба. Та й сам він став іншим. Не сірим, а червоним.
— Спрути вміють це робити,— пояснив Равлик.— І те, що щупальця втратив, не біда — нові відростуть. Така в нас, молюсків, особливість! — гордо промовив, забувши на мить про напад Спрута.
Однак кальмарові не вдалося сховатися, його знову запримітила акула. Хоч і менша від тих, що першими напали, але, видно, злюща. Спрут теж помітив хижачку й змінив забарвлення тіла на голубе. Гадав, напевно, що так його не видно буде на тлі прірви. Але акула вже робила круги навколо нього. І ось — ривок! Та хижачка врізалась замість тіла кальмара в чорнильну краплю, яка зовні нагадувала молюска, а як тільки її черкнула нападниця, вибухнула хмарою чорнила, яка зробила все довкола каламутним.
Спрут у цей час упав у заглибину й причаївся.
Акула, впіймавши облизня, крутнулася біля Черепахи, але, знаючи напевно, що міцний панцир не для її зубів, подалася геть.
— Озивайку,— прошепотів Дубовичок,— а де Спрутисько взяв стільки чорнила?
— Він сам його виробляє,— пояснив лісовичок.— Юннати розповідали, що такі чорнильні бомби кальмар може випускати дуже часто, вводячи в оману багатьох напасників. Черепаха, переконавшись, що небезпека минула, стала поволі пливти. Але не до берега, а в океан. Що з нею? — Мабуть, памороки акули їй забили! — висловив здогад Озивайко.— Треба допомогти бідоласі.
Він увімкнув моторчика, підплив до Черепахи й потяг її до берега. Лісовий люд — за ними.
Невдовзі Черепаха вилазила на берег. Вона втратила багато крові й знала, що їй уже не жити. І нічим ніхто їй не зарадить. А поки ще живе, треба відкласти яйця. Адже для цього вона й пливла до острова. І все було б так, як і раніше, якби не кляті акули.
Не гаючи часу, вона стала рити в піску нірки й класти туди яйця. Тільки-но відклала останнє, поволі посунула до моря, але у воду так і не потрапила, бо витекли останні краплі крові і вона загинула.
— Яка ж бо мужня,— сказав Озивайко лісовому люду.— Втратила останні свої сили, щоб тільки продовжувався рід черепашачий.
Тут до мандрівників прибігли Кокосик, Пальмовичка, Ліанка, Орхідейки. Озивайко розповів їм про пригоду і попросив, щоб вони простежили за черепашачими яйцями, адже й до них багато хто ласий.
Невдовзі Кокосик знову запросив гостей до підводної мандрівки.
Ось тоді й натрапили вони на морських зірок. Десятки їх лежали на піщаному дні. Найрізноманітніші — з п’ятьма променями найбільше, але були і чотирьох-, і шести-, і семи-, і восьми-, і десятипроменеві. Кольору теж різного — жовтого, рожевого, голубого, оранжевого... Дуже схожі на ті зірки, що люди під Новий рік на ялинки чіпляють.