— Тоді слухайте першу, дуже давню історію.
Колись казкові круки у вирій літали. Холодні зими проводили на острові, який омивало тепле море. А ще на тому острові росли різні дерева. Круки живилися їхніми смачними плодами. А води на тому острові не було. Її приносили крукам у своїх великих дзьобах казкові папуги. Ці птахи хоч і галасливі, та дуже гостинні. На час прильоту круків вони їм навіть гнізда віддавали, а самі ховалися від сонячних променів та тропічних злив під широким пальмовим листям. Так ось, круки так звикли до послуг гостинних папуг, що нічого не робили, а щоб господарям у чомусь допомогти — нічого й думати.
Тої зими, коли сталася ця історія, на острові було навдивовижу спекотно. Квіти в’яли, плоди сохли — хоч помирай з голоду, а тут ще пити хочеться! Папугам що — звикли й не до такого, а круки місця собі не знаходили. Обнишпорили всі закутки, а води немає. Посилають папуг по воду — ті не летять, бо знають, що в таку спеку не дістатися їм до річки, а загинути можуть. Обурилися круки — хіба так, мовляв, з гостями поводяться? Самі ж по воду летіти бояться. Ось тут Крук, якого ви знаєте, підстрибнув до ватажка папуг і так його дзьобнув у голову, що той, хоч і казковий, одразу ж дух випустив. А тут і дощ пішов — як з відра лив. Виходить, даремно вбив Крук гостинного Папугу. Ось за це його і вигнали з казки!
— Як же з іншими круками, чому вони тепер у вирій не літають? — цікавиться Найказковіший.
— Папуги все тоді зробили, щоб круки забули до їхнього чарівного острова дорогу...
Ліщинки, Дубовики, Соснячки, інший лісовий люд, які завше співчували слабим і знедоленим, з осудом подивилися в той бік, де в кущах приходив до тями злостивий Крук.
— А яка ж друга історія? — обступили Озивайка казкові хлопчики і дівчатка.— Напевно, ще жахливіша?
— А ось така.
...У великому густому лісі, де росли дуби, сосни й горобина, жило колись багато птахів. Одні з них полювали на комах, інші живилися зерном та ягодами, а були й такі, що вдень і вночі вишукували гнізда з яйцями або пташенятами. Багато горя приносили ці хижаки. Та чи не найбільший розбій тоді чинили круки. Озброєні міцними дзьобами й гострими кігтями, вони оселилися на високих соснах і тримали в страхові не лише дрібних, а й великих своїх сусідів. Там, гляди, гніздо розвалять, там маля заскубуть. Лихо, та й годі!
Що робити?
— Давайте попередимо круків: якщо й далі чинитимуть розбій, ми звернемось по допомогу до Орла,— сказала Вивільга.
Всі погодились.
Знайшли березову кору, дятли написали на ній листа, повзики скрутили кору в сувій, ремези заклеїли пташине послання — скріпили печаткою.
— Хто доставить листа крукам?
— Сорока,— запропонували сорокопуди.— Тільки вона не боїться розбійників.
— Авжеж не боїться, бо така ж, як і вони. Згадайте, скількох вона позбавила дітей,— заперечила Чайка.
— Чайка має рацію,— загаласували синиці.
— Тоді тобі, Шпаче, доведеться летіти,— промовила Вивільга.
— Коли громада доручає,— погодився Шпак,— полечу.
Узяв листа й подався до високих сосон.
— Без відповіді не вертайся! — гукнули йому вслід птахи.
Круки зустріли Шпака здивовано:
— Ти що, заблукав, небораче?
— Ні,— промовив пташиний посол,— доручено мені передати вам ось цю заяву,— простягнув найголовнішому Крукові.
— Про що ж ви пишете в ній?
— А ти прочитай!
— Хіба хто розбере ваші нікчемні каракулі? — розсердився Крук.— А втім, гаразд. Покличемо Сороку, вона в нас грамотна.
Шпак відлетів трохи й став чекати відповіді.
Пройшло чимало часу, аж поки Сорока прочитала крукам пташиного листа.
— Нахабна, нікчемна дрібнота,— зчинили ґвалт круки.— Кому загрожувати надумали? Орла на допомогу кликати захотіли? Знайшли захисника. Ха-ха-ха!
— Негайно, негайно в похід! Провчимо нахаб, щоб і діти їхні запам’ятали, як нам, крукам, загрожувати!
— А може, спочатку напишемо їм свій ультиматум? — пропонували поміркованіші.
— У бій! — закаркали старі круки.— Ще не було в історії такого, щоб нам загрожували якісь синиці й горобці.
— У бій!
Почувши войовничі вигуки у ворожому стані, Шпак хотів було попередити птахів про небезпеку, але не встиг. Чорною хмарою налетіли на нього круки.
А потім на дрібноту.
Бій тривав недовго. Круків було багато, та й напали вони зненацька. Чимало синиць, дятлів, повзиків, дроздів, солов’їв та інших пернатих загинуло тоді. А ті, що врятувалися, через деякий час зібралися в одному з найглухіших закутків лісу. Побиті, обскубані, закривавлені, поховалися вони під листям і знову задумалися, як далі жити, як знайти вихід із такого становища.
Вивільги вже не було. Вона загинула. Тому головувала Синиця.
— Мабуть, треба шукати інший ліс,— промовила,— такий, де немає ні круків, ні сорок.
— І справді,— зраділи птахи,— знайдемо такий ліс і будемо жити в ньому спокійно.
— Тоді — розлетілися! — наказала Синиця.— А через тиждень зберемося в цьому ж місці. Коли ж зустрінете Орла, скажіть: згодні на будь-яку умову, тільки нехай захистить!
Подалися пташки в різні боки. А коли сонце всьоме з’явилося над обрієм, стали злітатися до рідного лісу.
— Всюди круки. Скрізь сороки. У багатьох місцях ще й кібці водяться, і коти бродячі! А Орла не бачили,— стали доповідати.
— Тоді житимемо тут. Гнізда ж будуватимемо в дуплах, заростях дерев і кущів, щоб круки не бачили ні нас, ні жител наших!
Поховалися пташки в лісових нетрях, затихли, мов і не було їх тут. Довкола вимерло все.
А круки захвилювалися.
— Куди поділися птахи? Невже повтікали? Чим же тоді харчуватися? Не ловити ж нам, крукам, комах, як інші ловлять. Чорна робота нам не до лиця.
— Кру-кру-кру! Їсти хочемо,— заскиглили кручата.
— Які з вас батьки,— накинулися матері на круків,— діти он з голоду помирають, а ви все радитесь. Довели, що птахи з лісу повтікали!
— Вихід один,— сказав молодий Крук,— розрити он ті купини й нагодувати дітей мурашиними яйцями. Вони смачні, я куштував!
— Ні в якому разі,— заперечив старий Крук,— казали діди, щоб мурах не чіпали, бо тоді всім смерть буде!
— Смерть від мурах! — вигукнув молодий птах.— От насмішка. Через тебе, діду, птахи справді повтікали з лісу. Це ти підняв нас на ту, нікому не потрібну бійку. А тепер радиш із голоду вмирати?!