— Виходить, друже, що ти і твої родичі одну шкоду приносять лісові і його друзям-людям,— спохмурніла Ліщинка.
— Не картай їх так! — став на захист молюсків Озивайко.— Якби вони одні були у лісі або полі, то справді обгризли б усе до нитки. А так самі стають здобиччю звірів, птахів, жуків тощо. Значну їх частину знищує людина, оприскуючи поля їдкими речовинами. Ось так!
Вийшли до лісового озера. На його берегах ще буяла зелень й тільки пошерхлі вологі очерети вказували на осінь. Жовтіли на воді квітки латаття, трохи далі біленькими зірками квітували німфеї, здійняли над водою жовті квіти нині вже рідкісні пухирники — рослини, які ловлять у воді дрібних комах.
Лісовий люд, почувши від Озивайка про пухирник, захотів роздивитися ту чудо-рослину. Нічого не залишалося лісовичкові, як взяти собі на плечі помічників і Равлика й зайти у воду. Добре, що вона вже нагрілася!
Лісовичок обережно вийняв з води пухирник. Стебло крихке, листки нитчасті, коріння зовсім немає. Та це й не дивно для водяної рослини. А як же вона ловить комах? Невже хапає довгенькими листками? Озивайко усміхнувся і показав невеличкі порожні пухирці, що на листках. А в них — отвір. Пливе, приміром, водяна тваринка дафнія. Шукає, чим би поживитися. Поткнулася до одного з пухирців, а в ньому невеличкий отвір. Допитлива дафнія махнула антенкою-весельцем, стрибнула — і в пухирці. Поживного, однак, нічого не знайшла, хотіла назад виплисти, та отвір закрився клапаном. І як не б’ється — з пухирця їй уже не вирватися.
— Навіщо пухирникові такий розбій? — жахнулася Ліщинка.— Що йому поганого дафнія зробила?
— Ось так пухирник одержує необхідні йому поживні речовини, яких не вистачає у воді,— пояснив Озивайко.— Без них він загине. А хіба ви не бачили, як це робить на суші росичка? Вона ловить мух та комариків клейким листочком і перетравлює їх. І все через те, що живе на болоті, де бракує поживних речовин.
— Добре, що ці рослинки дрібні, а якби були великі, то й нас би половили,— висловив здогадку Дубовичок.
Равлик, який до цього спокійнісінько сидів на плечі в Озивайка, несподівано засовався:
— А он іще один із моїх родичів — Ставковик звичайний.
На широкому листку латаття з’явився чималий равлик з чорно-синьою закрученою мушлею. Він спроквола переліз через листок і булькнув у воду. Однак не досяг дна і знову піднявся до поверхні води. Широкою чорною підошвою-ногою немовби приклеївся до неї й так завис:
— А де в нього очі? — здивувалася Ліщинка, сподіваючись побачити їх, як у Виноградного Равлика, на кінці щупальців.
— Е ні, у Ставковика очі біля щупальців,— пояснив Равлик.
Придивилися. Справді, очі у Ставковика знаходилися біля щупальців.
— Вони теж, на жаль, бачать слабко,— зітхнув Равлик. А тоді додав: — Хоча краще їм бачити, напевно, й не треба, бо все життя цей молюск проводить, як правило, на одній рослинці, зчищаючи з її листків своїм язиком-тертушкою не лише верхній шар, але й дрібних водяних тваринок. У разі небезпеки равлик ховається у мушлю або падає на дно. Ось так і живе, неборака.
— І довго може на дні сидіти? — цікавиться лісовий люд.
— Поки не використає кисень з повітря, яке набирає в легені. А тоді знову поповнює його запаси, виринаючи на поверхню води.
— А ось, дивіться, маленький Ставковик! — Ліщинка хотіла взяти в руки равлика — такого ж чорненького, але дрібнішого від Ставковика звичайного.
— Не чіпай його! — зупинив її Озивайко.— Це так званий Ставковик малий. Він — переносник збудників кишкових захворювань. А яка в нас гарантія, що казкові діти не хворіють на людські хвороби?!
Лісовий люд злякався.
— Ходімо звідси, Озивайку,— стали проситися.
Озивайко вже й ступив до берега, але тут прямо перед ним виринув з води ще один молюск — Котушка роговидна. Коричнева мушля її аж підскочила над водою. Й одразу ж з мушлі висунувся молюск. Стало видно пару довгих щупальців, біля яких блиснули оченята.
— Хто це Котушку налякав? — здивувався Равлик.
А Котушка швиденько, як для молюска, стала вилазити на листок німфеї.
Тут і відповідь на запитання Равлика з’явилася. Жук-плавунець, незважаючи на лісовий люд й Озивайка, двома лапками вчепірився в мушлю Котушки й ну її стягувати у воду.
— Озивайку, допоможи моєму родичеві! — став благати Равлик.
Лісовичок ляснув у долоні, хукнув на плавунця, той залишив
Котушку в спокої, нехотя пірнув під листок.
— Розбійник водяного царства! — сказав про нього Озивайко.— Нападає не лише на равликів, а навіть на дрібну рибу.
Казковий молюск сповз з Озивайкового плеча на листок, де сиділа Котушка.
— Чи ж не розумієш,— повчав її,— що у воді небезпеки для нас більше, аніж на повітрі. І дихати нам, молюскам, тут легше.
Котушка розслабилася на листку, відсапалась від переляку, а тоді відповіла:
— Ти, Равлику, одного не врахував — їсти мені тут немає чого, бо маю надто слабенькі зуби, які, на жаль, ковзають по міцному надводному листю, а вкусити не можуть. А ось там, на дні, рослинність м’якша. Якраз на мої зуби!
...Сонце визолотило неглибоку затоку, куди веселеньким дзюралом збігала чиста водичка від лісового джерельця. Лісовий люд, оскільки був казковий, нічого не їв, проте не обходився без чистої джерельної води, а коли її не було, гамував спрагу ранковою росою. Нею і вмивалися, од чого Грушівниці, Дубовички, Ліщинки та їхні численні приятелі завше були чистенькі й бадьорі. Ось і зараз, як тільки побачили казкові хлопчики й дівчатка джерельце — хутко до нього. Спочатку напилися холодної водички, а тоді нумо гратися (хоч і казкові, а все одно діти!), веселитися. Невдовзі забули навіть, чого йшли до озера, якби не Равлик.
— А ось іще один мій родич! — промовив.— Йдіть-но сюди, ближче до озера!
— Що за жарти? — розгнівалася Ліщинка.— Немає тут нікого!
— Хе-хе! А ось цей слід на піщаному дні бачили? Куди він веде? У воду, звичайно. А он там, з піску стримить Перлівниця. Що вона робить? Проціджує через своє тіло воду, затримуючи дрібні, навіть невидимі нам, тваринки, рештки загиблих рослинок, водорості, ними і живиться.
— Як же нам роздивитися Перлівницю? — загукали казкові діти.— Не будемо ж ми туди пірнати.