— Напевне, відмінник чи ударник, не знаю точно, — відповів Гена.
— Не знаєш? А я знаю! — закричав раптом батько і грюкнув кулаком по столу. — Ти крутій! Шахрай! Трутень ти, ось хто! Дармоїд!
— Який да-дармоїд? — заїкаючись від переляку, запитав Гена.
— Не знаєш, які дармоїди бувають?
— Не-не-не знаю.
— Ну, це ті, що самі не працюють, а намагаються влаштуватись так, щоб за них інші працювали.
— Я не намагаюсь… не намагаюсь, — пробелькотів Гена.
— Не намагаєшся? — закричав батько страшним голосом. — А хто щодня на санках катається, а дома бреше, що брухт збирає? Де записка? Зізнавайся, негідний!
— Яка за-за-записка?
— Ніби не знаєш! Записка, яку тобі Антоніна Іванівна дала.
— У мене нема.
— Де ж вона?
— Я її у сміттєпровід викинув.
— А, у сміттєпровід! — загримів батько і грюкнув кулаком по столу з такою силою, що задзвенів посуд. — Тобі для того дали записку, щоб ти її у сміттєпровід кидав?
— Ну, заспокойся, будь ласка, — почала благати мама. — До смерті перелякаєш дитину.
— Перелякаєш його! Авжеж! Він сам кого хочеш перелякає. Подумати лишень — так брехати! Тонну заліза зібрав! На Дошку пошани вивісили! Це ж ганьба! Як я людям в очі дивитимусь!
— Навіщо ж кричати? Його покарати треба, а кричати — це непедагогічно. Дитина може втратити апетит, — сказала мама.
— Думаю, що апетиту він не втратить, — сказав тато, — а що покарати слід, це я й сам знаю.
Тато ще довго соромив Гену. Гена просив у нього вибачення, присягався, що тепер нізащо не буде на санках кататись і завжди збиратиме брухт. Але батько не погодився йому вибачити. Закінчилася справа тим, що Гену вельми покарали. Як покарали, говорити не варт. Кожен сам знає, які покарання бувають. Загалом, покарали його, і все.
А цього року Гена справді вже не катався більше на санках, бо зима незабаром закінчилась і сніг розтанув. Але й брухт йому теж не довелося збирати, бо навчальний рік підійшов до кінця і дітям треба було посилено вчитися, щоб перейти до наступного класу з добрими оцінками. В них у школі цього року ніхто більше не збирав брухту.